Створення нового міфу в поезіях Б. І. Антонича

Богдан-Ігор Антонич – поет дуже своєрідного мистецько-філософського світогляду, в основі якого лежить уявлення про гармонійну єдність людини й природи. Спочатку – захоплений романтик, співець лемківських краєвидів, поет, що дуже важко народжувався, пізніше – новітній міфотворець і пантеїст, геніальний поет-мислитель, містик у своїй творчості. Можливо, природа нагородила свого сина таким сильним талантом слова, бо знала, що доля відмірила йому зовсім коротке життя – 28 років.

Написані вже більше півстоліття тому твори Б.-І. Антонича

сьогодні підказують нам замислитися над тим, що є людина, як їй слід жити, співіснувати з природою, бо людина, на думку поета, – невід’ємна частка багатющого навколишнього світу.

У світобаченні поет – язичник, він сам пише про себе в поезії “Автобіографія”: “Я все – п’яний дитвак із сонцем у кишені”, “я – закоханий в життя поганин”. Це не відкидання певних християнських моральних постулатів, це – захоплення дивосвітом вічної, мінливої, мудрої природи, джерелом усього існуючого. Збіркою, яка втілила найбільшою мірою погляди письменника на світ природи і місце людини в ньому,

стала “Зелена євангелія”, яка з’явилася друком вже після передчасної смерті поета, у 1938 році.

У збірці автор творить новітню міфологію, яка багато в чому спирається на відомі релігії й учення – язичництво, яке оживлює кожну травинку, сонечко, кожне створіння природи; індуїзм, що проповідує вчення про карму – систему перетворень людини після смерті на якусь іншу істоту чи рослину, камінь; навіть такий популярний матеріалізм, який переконує у вічності того, що існує. Про незнищенність матерії ми Дізнаємося з прекрасної поезії у збірці “Книга лева”:

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,

Накритий небом і обмотаний піснями лежу,

Мов мудрий ліс, під папороті квітом і стигну,

І холону, й твердну в білий камінь.

Потім камінь-тіло під “зеленою повінню”, залитий потопом, обпечений гарячим сонцем, “стане вуглем, з пісні буде попіл”. “Тисячні століття” минуть, і “вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям”.

Так, переходячи із стану в стан, живе й оновлюється природа. У такій циклічності природи Б.-І. Антонич бачить заперечення смерті. Тяглість ЇЇ набуває первісного, міфічного значення і підноситься поетом до вічності:

І день, і вік однаково минають. Не задержать

Нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,

І перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,

Час виростає й меж не має й нас німить.

Безперервною стає й людина: хоч гине її тіло та свідомість, але “надособове життя буде вічним”, як переконує Б. Рубчак.

Поет зливає свого ліричного героя зі світом природи, особливо рослинної та тваринної, так, що герой навіть втрачає свою індивідуальність. Вічною для письменника стає весна, адже саме вона оновлює все, вона кличе під свої корогви до вічного життя, захоплюючи своїм чаром:

Я, сонцеві життя продавши

За сто червінців божевілля,

Захоплений поганин завжди,

Поет весняного похмілля.

Богдан-Ігор Антонич – людина надзвичайного й неповторного таланту. Його містичні, пантеїстичні твори, в яких світ постає як храм природи, збагачують наш духовний світ, доводять необхідність гармонійного життя людини й природи і творять новітній міф про створення й вічність світу, сповненого оживленими рослинами, камінням, водою, рослинами. Зачудованими очима дивився поет на цей світ, і читачі теж відчувають себе вічними дітьми природи після знайомства з самобутньою творчістю Б. І. Антонича.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Створення нового міфу в поезіях Б. І. Антонича