Підручник Українська література 10 клас
Михайло Старицький
(1840-1904)
З перших кроків самопізнання на полі народнім я загорівся душею і думкою послужить рідному слову, огранувати його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловити культурну освічену річ, виспівати найтонші краси високих поезій.
(Михайло Старицький)
Михайло Старицький – багатогранна особистість: поет, драматург, прозаїк, перекладач, видавець, актор, режисер, організатор професійного українського театру. Він належний до однієї з уславлених українських
Те, що його дужа голова та енергійний вислів обличчя мають у собі із предківської козацької спадщини, поєднане дивним дивом із нахилами інтелігента,
“Жага на світі жити…” (Михайло Старицький)
Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинці на Полтавщині (тепер – Чорнобаївський район Черкаської області) у поміщицькій родині. Окрасою батьківського дому була чудова бібліотека. У спілкуванні з дідом – полковником, учасником російсько-французької війни 1812 року, людиною широко освіченою – минало дитинство Михайла.
Дід дав онукові й початкові знання, а з 1851 року хлопець навчався у Полтавській гімназії, що була на той час одним із кращих навчальних закладів в Україні. Захоплення театром, яке тривало упродовж усього життя, прийшло саме у гімназійні роки. У цей же час Старицький багато читав, самотужки поглиблюючи свої знання, розширюючи горизонти власного світобачення.
Раннє сирітство (батько помер, коли хлопцеві виповнилося 8 років, у 12 років він утратив і матір) привело Михайла Старицького у родину, в якій виховувався майбутній славетний композитор: хлопчик опинився на вихованні в сім’ї Віталія Лисенка, двоюрідного брата його матері. Згодом про свій родовід напише в “Автобіографії” дочка драматурга, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська: “Батько мій, Михайло Петрович Старицький (і дворянин, і поміщик, та ще рід свій вели від брата Іоанна ІІІ князя Старицького, що і село їх зветься Княжою Лукою). Мати, Софія Віталіївна Лисенко (і дворянка, і поміщиця, а рід свій Лисенки ведуть від поплічника Богданового Лисенка-Вовгури)”.
Університетську освіту Михайло Старицький здобував у Харківському університеті, куди вступив у 1858 році, а з 1860 року продовжив навчання в Київському університеті на юридичному факультеті, завершивши його в 1866 році. Роки навчання припали на час активної діяльності громад, в яку включився і Михайло Старицький. Він відвідує студентські зібрання, на яких обговорюються національні й політичні проблеми, активно працює в недільних школах, бере участь у роботі театрального і хорового гуртків. Старицький був серед київських студентів (Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Петро Косач, Тадей Рильський, Павло Житецький), які у травні 1861 року впряглися у траурний повіз, щоб допровадити домовину з тілом Тараса Шевченка із лівого берега Дніпра до церкви Різдва на Поштовій площі.
Цей факт із життя письменника символічний: Старицький, як і решта названих, свідомо “впряглися” у справу відродження українства – і не зреклися обраного шляху до кінця своїх днів. Це тим більш прикметно, що початок літературної діяльності Ста – рицького (середина 60-х років ХІХ століття) припадає на “мертвий антракт”, добу, що її Іван Франко схарактеризував як “десятиліття страшного і фатального затишку і застою, млявості в публічнім і літературнім житті”, “загальний занепад”. Для Старицького ці роки не стали втраченими, не звелися до “продукування не для друку, а для власного бюрка” (Іван Франко) завдяки його енергії, з якою він взявся опановувати мови (англійську, німецьку, французьку), зайнявся перекладацтвом і оригінальною творчістю. Ця праця з роками розширюється, набирає громадянського резонансу. “З початком 70-х років ХІХ віку зложилася в Києві громадка людей, українців, якій у історії нашого духовного розвою не легко підшукати пару.
Переважно люди з немалими, деякі між ними з першорядними талантами, високоосвічені, оживлені найкращими ідеями свого часу, пройняті запалом до чесної праці для рідного краю, вони внесли всі свої великі духовні засоби, свій запал і енергію в діло двигання українського народу” (Іван Франко). Одним із тих людей був, безперечно, Михайло Старицький. Він активно включився у театральну діяльність (разом з Миколою Лисенком організовував “Товариство українських сценічних акторів”, зусиллями якого було поставлено багато вистав, зокрема “Різдвяну ніч” за мотивами творів Миколи Гоголя), в роботу Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, на чолі якого тоді стояв талановитий автор пісні “Ще не вмерла Україна”, обдарований вчений-етнограф Павло Чубинський.
Відлига початку 70-х років сприяла появі українських друкованих видань. Чимало із них були плодами інтенсивної перекладацької праці Михайла Старицького: “Казки Андерсена” (1873), “Байки” Івана Крилова (1874), “Пісня про купця Калашникова” Михайла Лермонтова (1875), “Сербські народні думи і пісні” (1876). Оригінальна поезія Михайла Старицького з’явилася друком на початку 80-х років у двотомній збірці “З давнього зшитку. Пісні та думи” (1881, 1883). Загалом поезія (а її автор писав упродовж усіх 40 років свого творчого шляху) – одна з найцінніших сторінок його мистецької біографії, адже демонструє розвиток української лірики від доби “пошевченківської” до неоромантичних тенденцій початку ХХ століття.
Вірш Старицького “Виклик”, покладений на музику Миколою Лисенком, став із часом народною піснею.
Емський указ 1876 року стимулював посилення реакції в країні. Тривога за українське слово, “не оперте ні об церкву, ні об школу і пресу”, спричинила появу “Зазивного листа до української інтелігенції” (1882) Пантелеймона Куліша. Як відповідь на заклик Куліша “духа не угашати” “серед нашого безголів’я” стараннями Михайла Старицького з’являються два випуски альманаху “Рада” (1883, 1884). Їх зміст для сучасного читача вельми промовистий, бо становить класику українського письменства: дві частини роману “Повія” Панаса Мирного, повість “Микола Джеря” Івана Нечуя-Левицького, драма “Не судилось” Михайла Старицького, поезії Бориса Грінченка.
Появу цього видання Іван Франко трактував образно – як “перший весняний грім по довгих місяцях морозів, сльоти та занепаду”.
На 1883 – 1893 роки припадає найяскравіша сторінка діяльності Старицького як організатора театру і драматурга. Саме 1883 року Михайло Старицький став директором першої професійної української трупи, створеної у 1882 році Марком Кропивницьким з таких акторів, як Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Згодом до них долучилися Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська, Марія Садовська-Барілотті, Олександра Вірина та інші. Успіхові трупи в Україні, Росії, Молдавії, Криму та Польщі сприяли як мистецька позиція, так і самовіддана діяльність Михайла Старицького – її директора.
Продавши маєток, він обновив декорації, костюми та реквізит, закупив інструменти для оркестру, створив новий хор, поліпшив матеріальні умови життя всіх працівників. Географія гастролей трупи Михайла Старицького дуже промовиста: Москва, Петербург, Варшава, Мінськ, Вільнюс, Астрахань, Тифліс та багато інших міст, де керівник і очолюваний ним великий колектив пропагували українське слово і національне мистецтво. Аби зрозуміти, в яких умовах жив і працював театр, достатньо сказати про заборону київського генерал-губернатора виступати в Київській, Волинській, Кам’янець-Подільській, Полтавській і Чернігівській губерніях. Мало сприяв розвиткові українського театру і його застарілий репертуар. Це спонукало Михайла Старицького до написання низки п’єс за сюжетами інших авторів.
До найпопулярніших інсценізацій та драматичних переробок з українського матеріалу належать “За двома зайцями” (і нині найпопулярніша у багатьох театрах комедія), “Крути, та не перекручуй”, “Чорноморці”.
Міжпредметні паралелі. За мотивами творів Миколи Гоголя на українські теми Михайло Старицький створив оперету “Різдвяна ніч”, п’єсу “Сорочинський ярмарок”, лібрето опери і драму “Тарас Бульба”, лібрето опери “Утоплена, або Русалчин великдень” (музика Миколи Лисенка). Матеріалом для драматичного етюду “Зимовий вечір” послужило однойменне оповідання польської письменниці Елізи Ожешко (1841-1910). В основу конфлікту драми “Циганка Аза” було покладено повість “Хата за селом” польського письменника Юзефа Ігнація Крашевського (1812 – 1887). Історична драма “Юрко Довбиш” створена за сюжетом роману “За правду” австрійського письменника Карла Еміля Францоза (1848 – 1904). Честь драматургові робить те, що завдяки його інсценізаціям суттєво поглиблювалася соціальна і психологічна основа першотворів.
Висока сценічність, досягнута в результаті переробок, є винятковою заслугою Михайла Старицького. Життєвість його інсценізацій та драматичних переробок підтвердила уже вікова сценічна історія цих творів.
В оригінальному авторському доробку Старицького є драми соціально-психологічні – “Не судилось” (1881), “У темряві” (1892), “Талан” (1893), соціально-побутові – “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” (1892), історичні – “Богдан Хмельницький” (1887), “Маруся Богуславка” (1897), “Оборона Буші” (1898). Писав драматург і водевілі: “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка” (1872), “По-модньому” (1887), “Чарівний сон” (1889).
На 90-і роки ХІХ століття припадає написання історичної прози Михайла Старицького. Творив він її у жанрах повісті – “Оборона Буші” (“Облога Буші”; 1891) та роману: трилогія “Богдан Хмельницкий” – “Перед бурей” (1894), “Буря” (1896), “У пристани” (1897), романи “Молодість Мазепи” (1893), “Руїна” (1898), “Останні орли” (1901), “Розбійник Кармелюк” (1903). Ці твори (написані переважно російською мовою) пробуджували інтерес читацької аудиторії до героїчного минулого України, зображували її культуру і передавали національний характер, чарували старовиною і романтикою.
Дослідники вважають Михайла Старицького зачинателем жанру історично-пригодницьких романів в Україні.
Аналізуючи українську поезію пошевченківської доби, дослідник Микола Зеров ставить Михайла Старицького у ряд поетів, для творчості яких характерний момент шукання, намагання внести свіжий струмінь у поетичне слово. Він називає Старицького “найвидатнішим із усіх”, хто перекладав іншомовних поетів, “не боячися неологізмів та рідко вживаних слів, цікавлячись громадянською поезією росіян, пересаджуючи на український грунт ліричну манеру Гейне і т. д.”. Особлива мистецька вага Михайла Старицького-поета полягає не лише в авторській творчості, а й у впливі на молоде літературне покоління 90-х років (Леся Українка, Володимир Самійленко), що заговорило по-новому, знайшло нові теми та поетичні форми.
Новаторство письменника відзначав Іван Франко: “В тих перших поезіях Старицького і всіх пізніших бачимо виразно, що це говорить український інтелігент не до фікційного українського народу, який з елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, але до своїх рівних інтелектуалів, про свої інтелігентські погляди та почування”. Молодість поета, пора його громадянської свідомості припала на 60-і роки.
Скульптурна композиція: Маргарита Криницина та Олег Борисов в образах Проні Прокопівни і Голохвастова (з кінофільму “За двома зайцями”). Скульптори В. Сивко, М. Щур. Київ, 1999
Кабінет Михайла Старицького у меморіальному будинку-музеї в Києві
Із реакцією, що наступила після Емського указу, збігся в часі розквіт його творчості. Тому цілковито виправданим є домінування громадянської лірики у поетичному доробку митця, котрий не виключав і “чисто ліричних тонів небуденної краси, що до самого серця доходять і проймають його відповідними почуваннями” (Сергій Єфремов).
Михайло Петрович помер 27 квітня 1904 року в Києві, похований на Байковому кладовищі.
На розбудову української національної культури Михайло Старицький свідомо поклав усе своє життя, першим порушивши родинну традицію служити у війську. Нащадок старовинного шляхетського роду, він плекав шляхетність і демократизм, розвивав український театр і красне письменство, власним життям утверджуючи святість справи служіння нації.
Міжпредметні паралелі. У знаменитому літературному портреті “Михайло П. Старицький” (1902) Іван Франко зауважував, що пункт Емського указу про заборону перекладів українською мовою був неначе спеціально спрямований проти Старицького, “який дав уже себе пізнати, як талановитий перекладач Некрасова, Крилова, Лєрмонтова та сербського народного епосу”. Багато наступних дослідників трактували переклади як “головний пункт літературної діяльності” письменника, вияв його послідовної літературної позиції. Так само думали й сучасники, ставлячись, правда, до перекладів з Джорджа Гордона Байрона, Генріха Гейне і Вільяма Шекспіра неоднозначно.
Однодумці були захоплені і поділяли прагнення “вивести рідне письменство з простонародного вузького шляху на широкий всесвітній шлях” (Олена Пчілка). Офіційні кола вважали переклади Михайла Старицького великим зухвальством, наполягаючи на непридатності української мови для вислову речей та ідей “високого” порядку. Старицький боронився – через суди і через листи. Послідовно перекладаючи європейських класиків, він використовував кожну можливість їх “оприлюднення”: “Моїм головним завданням було передати усі тонкощі первотвору тими ж самими барвами; я уникав обминати трудне місце або переказувати його власними словами… – ні!
Мені хотілося виробити саму мову до повного комплекту всіх барв на палітрі”.
“Українізуючи” твори великих поетів через переклади, Михайло Старицький збагатив словник рідної мови багатьма новотворами. Якісь із них були тимчасовими, інші – прийнялися і “зажили” у мові великого народу завдяки чуттю, вірі і мудрій упертості їхнього творця – Михайла Старицького. Такими є слова: мрія, страдниця, приємність, пестливо, пестощі, бруднити, жага, чудодій, з’явисько, пишнобарвний та інші.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)