Михайло Старицький – Борвій

БОРВІЙ Чорне хмарище встає повагом, Заступає світ, стеле темряву; Розпанахалось, завихрилося,

Мов страховище з пекла зрушене, Сгорта навкруг землю крилами, Оперезане скрізь гадюками Сизо-білими, волохатими, Що сплітаються, розплітаються І звисають вниз грізним кетягом…

Душно, млосяно, і задуха та Мов гнітить усе важким каменем: Ані способу вільно дихати, В голові гуде, думи сковані,

В серці млявому – рабські острахи… Притаїлось все пополохане Перед з’явиськом тучі грізної: Вітерець ущух – ані подиху, Змовк веселий гай

– ані шелесту, Знишкли пташечки-щебетушечки, Поховалися й кінці, шуляки, Ластівки лише не злякалися – У повітрі, знай, сміло плавають, Нижуть стрілами проти хмарища… Люди теж з страхом незміркованим Тучі ждуть тії лиховісної.

Багатирщики зачиняються По своїх дворах, по хороминах, Затуляючи вікна коцями, Щоб не чути їм грому-грюкоту; Позасвічують ще й лампадочки, Щоб не бачити спалу блискавки – Так жахаються смерті наглої! Жаль їм злинути з світу ласого, Від утіх-розкош в мертву темряву, Що на той-бо світ, на суд праведний… А сіромі пак на ті заходи Нема вільної і хвилиноньки: Лиш про те вона побивається,

Щоб не зніс потоп їй хатиноньки, Не забрав добра її вбогого, Із худобою, а то й з дітками, Чи недужими – батьком, ненькою…

Що їй думати про гріхи свої? Гвалт безжалісний, скрута, горенько Та темнота – ось відповідники! Що лякатись їй смерті наглої? Не дало життя втіх і радощів, А дало дише муку, нуждоньку, То хоч смерть ота угамує їх, В ямі темній дасть їм відлежатись… А вже хмарище, туча грізная Геть насунулась, низом стелеться, Досягаючи лісу крилами, Ніччю криючи небо збурене…

Ось розшарпалась світлом-пломенем, Засліпила всім очі злякані Обізвалася грізним гомоном, І занишкла знов, притаїлася… Та зненацька враз як не сказиться: Заревла, мов звір, диким вигуком, Покотилася вихром-бурею,

Геть ламаючи, що не трапиться; Заяскрилася блискавицями, Із страшних гармат разом вдарила, Аж земля кругом іздригнулася, В хлющі пінявій потопаючи… Не журіться ж, гей, бідарі мої, – Горобина ніч – вам не мачуха!

Сміло глянемо в вічі борвію Та зміркуємо усе розумом: Може, зірвемо ще й порадоньку Від бунтовника навіженого?.. Після борвію гляне сонечко І огріє всіх рівним променем, Вороги життя згинуть пропадом, А повітря скрізь оздоровшає:

Після борвію легше дихати, – Із заліз думки вириваються, Серце в груди б’є якось сміливо, І скриляється знов надіянка, Що й окривдженим правда станеться!. 1902


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Михайло Старицький – Борвій