Я відмовляюся прийняти кінець людини. Навіть коли дзвін долі ударить востаннє, звіщаючи загибель, і останнє марне відлуння його пролине і загубиться десь в останній червоній заграві на краю пітьми і настане мертва тиша, навіть тоді буде чутно ще один згук: кволий, але невичерпний голос людини, яка й далі говоритиме. Я певний, що людина не лише вистоїть – вона восторжествує. У. Фолкнер
Мова буде не про несамовиту заклопотаність моря і не про безмежжя вітрів – йтиметься тут про безкінечність людського духу.
Земля міцно тримає людину.
Щоб стати, треба побути одним з багатьох, звичайним, нічим не примітним, а потім наблизитися до нас, затулити собою бодай на коротку мить усіх, щоб тебе побачили, стати відважним, не дбаючи й не думаючи про це.
Мова буде не про остаточну нелогічність вчинків і не про дивний брак мотивувань, яким відзначається ця історія,- залежатиме передовсім
Відважні платять. Яковенко мав заплатити життям. Гине людина – гине цілий світ, який вона в собі носить.
Легко вмирають лише ті, в кого пусті душі. А коли в душі – дивне багатство?
Маємо рапорт, написаний Яковенком. Але мова буде не про його рапорт. Починати треба здалеку.
З тої ночі, яка клубочилася теплими туманами і сонно блукала між таємничими шерехами землі і великою невідомістю моря.
.Воно слимачо вичапує з каламутних клубовиськ ночі, вистромлює з туману стесаний гостряк високого носа, присовується довгим боком до причальної стінки, і лише тоді стає чутно глибинний помурк двигунів у залізних нетрях судна, несамовитість, яка оточувала нічну з’яву, потиху відступає назад у темнощі, байдужі протитуманні висвіти печатають іржаво-чорний борт приблуди жовтавими розплесками, і під ними легко вичитується химерне наймення чужинця: “Омірос”.
Вражає незвичність цих літер, несподівано породжених завдяки складній алхімії ночі, примарливому пересуванню корабля і світінню тигрячих очей портових прожекторів. Не схожі ті літери на звичну під усіма широтами латину, опецькувату, мов добре вгодовані католицькі абати, не нагадують нічим арабських письмен – отих вибризків нічної роси на холодному камені,- мало спільного в них і з кострубатістю готики, якою пиховито назначаються німецькі транспорти з Гамбурга, Кіля і Любека; ламливе паліччя цих літер у своїй примітивній незграбності затаює невисловну принадність, промовляє з них щось давнє-предавнє, літери спроквола формуються з кутів і замкненостей, бентежливих, неначе змертвілі очі забутих цивілізацій, крізь які прозирає вічність.
В рапорті Яковенка буде записано: “О третій годині ночі до причалу порту пришвартувалося грецьке торговельне судно “Омірос”. Стояти на вахті коло трапа було наказано мені.”
Ніколи не знаєш, що подарує берегові розхитаний і розскриплений пароплав. Отаке чалапає від порту до порту, від одної землі до іншої, тицяється обшмугляним бортом до причалу, відкриває ляди своїх трюмів, гарчить лебідками, мов щось путяще, а там дивись – вивалює на берег то купу якогось ганчір’я, то химерне залізяччя, місце якому на смітнику, то щось сипке, а то громохке, а там підуть м’які паки бавовни, товстезні скрутні манільських канатів, сякі-такі циновки, акуратні бочечки, тяжкі, мов болячки, ящики.
Чомусь усі кораблі, які бачив Яковенко, були старі, пошарпані стихіями, так наче цей порт був на краю світу і, перш ніж до нього дістатися, судно мало пройти крізь усі сцілли й харібди нещасть і злигоднів.
Яковенка обгортала знудьгованість, як тільки йому випадало бути свідком квапливого випорожнювання якоїсь старої посудини: ладна вивернути всі свої нутрощі, аби лиш довести берегові, що недаремно тиняється по морях. Він любив ті старі кораблі, які приходили непомітно, тихо і не квапилися скидати з себе таємничості, стояли в порту по кілька днів, загадкові й неприступні, мовби вмерлі.
Та він добре знав, що життя в тих сталевих посудинах не завмирає ні на мить, тому любив ходити й прислухатися. Бачив себе збоку й згори. Йде по вузькому пірсу повільно й роздумливо.
А обабіч вузької бетонної стрічки круто вивищуються стіни бортів, поплямлених, пошарпаних, латаних-перелатаних.
А за тими бортами – писки, сичання, двигтіння, а то десь дзвякнули гігантські мідні тарелі: “Дзінь-нь!.”, а то скаржний болісний стогін: “О-о-о-у-у!”
А вода тлуста, брудна, місиво непотребу, мотлоху (як багато покидьків після людини!), і кораблі стоять посеред тих покидьків так, мов уже ніколи більше не видобудуться на чисте вільне море. Може, тому деякі з них і поспішають віддати берегові все, що мають у своїх трюмах, аби тільки той берег відчепився од них, відпустив, дав змогу вийти знову на широкі води, втекти від сонливості гавані й набридливої шарпанини коротких портових хвиль.
Та Яковенко був ще надто молодий, щоб розуміти всі тонкощі, знати душі кораблів, збагнути всю глибину їхнього поводження. Підходив до них з позицій спостерігача, сприймав тільки зовнішність, йому імпонувала романтична загадковість чужинців, яка відразу зникала, тільки-но над бортом провисала незграбна пака бавовни чи ящик з наполовину зчорнілими бананами.
Природа не створила нічого досконалішого за жінку, а людина – за корабель. Принаймні так вважав Яковенко. Але мав переконання також, що й те і те лише до певної межі спроможне зберігати свою досконалість, переступивши її – губить геть усе. Чи досконалість у загадковості або й у таємничості?
Не знав. Був ще надто молодий і недосвідчений, судив про все не з досвіду й твердих переконань, а здебільшого керуючись особистими відчуттями. Вважав, наприклад, що таємничість корабля ще побільшується, коли він, отак стоячи коло причалу непорушний, мовчазний і безлюдний на перший погляд, раптом мовби стріпнеться своїм великим тілом і десь серед палубних надбудов несподівано відчиняться дивної форми залізні дверцята і визирне звідти жіноче лице, або покажеться оголена по лікоть жіноча рука, яка поправляє зачіску, або з’являться на твердій палубі дві жіночі ноги,- це триватиме лише мить, і коли подумати, то нічого незвичайного тут і немає, просто жінка, яка працює в камбузі, мабуть, вирішила дихнути повітрям, чи покликати когось, чи глянути на чуже небо, на яке завжди хочеться поглянути людині,- однак такі хвилини Яковенко цінував чи не найвище. Ясна річ: жінка на кораблі – це порушення кимось там усталених правил, здається, навіть законів.
Але, по-перше, Яковенко не знав жодних морських законів, бо ніколи не жив ні на морі, ні коло моря, по-друге, жодні закони, окрім тих, яким сам підкорявся у своїй службі, його поки що не обходили (та й кого вони обходять у дев’ятнадцять літ), і якби хто-небудь сказав йому, що всі закони створювалися колись тільки для того, щоб їх тепер ламали, як непотрібні й смішні, і навів оту дивну заборону перебування жінки на кораблі, Яковенко б радо пристав на бік тих, хто порушує, ламає, відкидає суворі ригори поведінки, не викликаної необхідністю, а тільки чиєюсь примхою.
Монотонність служби, нудьга стояння коло чужих трапів, набридлива гуркотнява портових механізмів, буденність завантаження “іноземців”, заклопотана метушня чоловіків, дощі, тумани, сонця, вітри – все забувалося в ту п’янливу мить незвичайності, яку дарувало тобі саме тільки скинення жіночої брови з-над високого борту. І де, заливши враз всіх диких марень вири і в’ялий ритм морський дня золотом п’янким, міцніш, ніж алкоголь, і гомінкіш, ніж ліри, любовний бродить сік із присмаком гірким.
Що могло бути неприступніше й прекрасніше за незнайому жінку на чужому кораблі, жінку, яку ти, власне, й не побачив до ладу, не міг роздивитися, а тільки бачив слід від неї, вабливий, мов слід від далекої зірки!
А в рапорті буде про сонце: “В порту стояла страшенна спека”.
І то правда: сонце пекло вже цілий тиждень. Знай пекло і пекло.
– Понімаєш, яка штука? Сидиш ти в салоні сам собі пан, сам собі свиня. Старшина перевіряє в іноземчиків паспорти, шльопає їм штампи прибуття-вибуття, а ти сидиш у кріслі, морду надуваєш, а вони все до тебе: містер-твістер, може, кока-коли, а то коньячку?
Єфрейтор Лясков задавака й брехуняра. Але його слухають завжди охоче. І Яковенко теж слухає і потай заздрить: чому не відпущено йому хоч краплину такої безтурботності, як її відміряно сторицями Ляскову?
– І ти як – розумієш, про що вони говорять? – питає він похмуро Ляскова.
– Аякже!
– Про що ж саме?
– А я не прислухаюся!
Виснажлива одноманітність прикордонницького життя: вахта, сон, заняття. Дні, місяці, роки. Навіть прихід іноземних суден не ламає цієї одноманітності.
День приходить, і день відходить, і хтось собі мандрує, а ти зостаєшся.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)