Підручник Українська література 11 клас
Українська література другої половини XX століття
Павло Загребельний (1924-2009)
Романний світ митця
Павло Загребельний – один із найчитабельніших авторів. Звертається митець до різних жанрів – новели, оповідання, повісті, проте його улюблений жанр – роман. Епічний світ митця – це понад двадцять книг різної тематики. Групуючи ці тексти, дослідники виділяють кілька тематичних циклів. Зокрема, військово-патріотичний: “Європа – 45”, “Європа.
Захід”, “Шепіт”, “Добрий
Основний пафос цих творів – пафос людинолюбства, свободи
Художня своєрідність роману “Диво”. Над цим масштабним твором письменник працював шість років (1962-1968), адже роман про знамениту Софію Київську вимагав ознайомлення зі спеціальною літературою, хроніками, літописами. Павло Загребельний розкрив творчий задум свого твору: “Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденно, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття почуттів і величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його”.
До того ж у романі Софійський собор постає у трьох часових вимірах: перша половина XI століття – час спорудження храму; роки Великої Вітчизняної війни, коли нависла реальна небезпека над цим архітектурним дивом; часи повоєнні, точніше – 60-і роки XX століття. Чергування часових планів створює примхливу композиційну мозаїку: часи давні, роки війни, часи новітні, знов давні… Щоб краще уявити цей химерний композиційний ритм, проглянемо назви кількох початкових розділів: “1965 рік. Провесінь.
Надмор’я”; наступний – “Рік 992. Великий сонцестій. Пуща”; за ним – “1941 рік.
Осінь. Київ”; далі – “Рік 1004. Весна. Київ”… Та відчуття “каруселі” оманливе.
Все строго продумано, композиційно виважено: автор весь час тримає думку читача в одному силовому полі – людина і мистецтво (хоч і в різних вимірах – народження митця, новаторство і традиції, роль мистецтва у житті людини).
Об’єднує твір також звернення до того самого типу героя: як і майстер Сивоок, мистецтвознавці батько й син Отави не тільки не мислять себе поза мистецтвом, а й все життя до останку віддають тільки йому. Звідси – багатоплановість назви твору: в романі є чимало описів Софії Київської – дива з див. Але за цим дивом поступово розкривається інше – краса людського духу. Дивовижна людина, яка зуміла створити цей храм, дивовижно сильні духом і ті, хто оберіг красу. Ця естафета людського духу і є тим композиційним центром, що забезпечує цілісність роману.
Краса – найвищий вияв людської сутності. Тому служіння красі може полонити людину до кінця. Цим зумовлюються в романі траєкторія долі героїв, конфлікти, трагедії, а водночас і злети духу.
Три долі у романі – це три плани великої теми: людина і мистецтво. Перший план – найголовніший: таємниця народження і формування митця. Життя, за словами філософа Мераба Мамардашвілі, – це “зусилля в часі”.
Що ж формує цей потік зусиль? Передусім головна потреба людини – реалізувати себе, відбутися.
Роздумуючи над композицією роману, Загребельний зауважував, що матеріал можна було згрупувати в межах не трьох, а семи концентричних кіл, тоді не так важко сприймалися б великі часові розриви. Однак те, що не вдалося в композиції загальній, митець успішно реалізував на рівні окремої людської долі: життя Сивоока вкладено у дев’ять розділів – дев’ять концентричних кіл. Число “9” фігурує не випадково, адже в деяких культурах воно позначає “все”.
Перше коло – “Рік 922. Великий сонцестій. Пуща” – ввібрало в себе і таємницю народження Сивоока, і перший спогад про світ як пітьму, звідки вигорнули його могутні теплі долоні діда Родима, і життя у глухій пущі, де дід у своїй хижці робив на продаж посуд та фігури язичницьких богів, і ворогування з дідовим конем Зюзем, і смерть діда від ревнителів християнства, і втечу від підступного Ситника, що прихистив його після дідової смерті (тут Сивоок не лише відчув смак неволі, а й зустрів Величку – доньку Ситника), і радість зустрічі з новим товаришем – Лучуком, з яким, зрештою, Сивоок рушив у далекі мандри.
Важливо, що за цим калейдоскопом подій не губиться головне: письменник точно і тонко показує, як герой поступово відкриває красу і багатобарвність світу, творчо відчуває “замилування до тихих переливів барв”.
Наступне коло (“Рік 1004. Весна. Київ”) – це розповідь про пригоди друзів у Києві.
Хоч хлопці були недосвідченими, але сила Сивоока і спритність Лучука давали їм змогу самостійно вирішувати проблеми у світі дорослих. Вперше саме в Києві, у християнському храмі, відчув Сивоок глибинне зворушення від краси: “хотілося плакати… від захвату тим буйно-дивним світом барв, який він носив у собі, та не знав про це, а відкрив тільки нині”. Краса назавжди полонила його душу. Не втекти від неї, як від самого себе.
У древній язичницькій Радогості, куди він приїхав разом із купцем Какорою (розділ “Рік 1004. Літо. Радогость”), всі ці напівусвідомлені почуття переростають у свідоме прагнення служити красі. Перші уроки він бере у тітки Звенислави, яка навчила його пізнавати “душу барв”.
Тож і відкрилося йому, що барви схожі на людей – бувають довірливі, чисті, нудьгуючі. Так і лишився б, мабуть, Сивоок на цій землі, якби не напад дружини князя Володимира, який вирішив християнізувати цей ведмежий закуток. Хлопець (разом з іншими мешканцями Радогості) захищає місто до кінця, але врешті знову опиняється у підлого Какори, який і привів княжих дружинників.
Здається, неволя повернулася. Проте це тільки зовнішній, видимий бік. Ще в полоні у князя, який і передав Сивоока Какорі, відбувся знаменний діалог між Сивооком і князем (“Втече!” – закричав Какора. “Правда?” – спитав князь… “Втечу”, – чесно пообіцяв Сивоок”). Чому так однозначно: прагнення волі, дух протесту?
Мабуть, до свободи його штовхає невситиме бажання знайти себе, переміщуючись у просторі й часі, шукаючи таких життєвих обставин, які дали б змогу реалізуватися. Так хотілось би. Але світ жорстокий.
Наступне коло – “Рік 1014. Літо. Болгарське царство” – суцільна темінь і неволя: поблукавши світами разом із валкою купця Какори, Сивоок, втік до Болгарії, але потрапив у “потрійну” неволю – в монастир.
Важливими у його долі є наступні два життєвих кола (розділи про перебування героя в Константинополі). Захоплений візантійцями, Сивоок опиняється у місті, яке було світовим центром культури, а після випробувань – у майстра Агапіта. Ось тут і мало б розквітнути художнє обдаровання русича.
Та зіткнулися між собою два художніх світи. Мистецтво для візантійця – це ритуал, збереження традицій. А для Сивоока мистецтво існує лише як волевияв таланту художника.
Його особливо непокоїть катастрофічне переродження культури в цивілізацію, яка, власне, мистецтва і не потребує. Відтак втрачається смисл життя: “Мистецтво зникає… з ним відходить і час, і людина лишається самотня на березі океану вічності, і гори непотрібних, безглуздих речей громадяться навколо неї”.
Сивоок не може прийняти філософію цивілізації, не хоче миритися із засиллям канону, бо для нього мистецтво – не ремесло, а чаклунство, якась незбагненна таємниця. Так входить він у конфліктну зону, яка супроводжуватиме його все життя, навіть у Києві (куди він повернувся з Константинополя у складі почту митрополита). Тепер протистоять одне одному державна влада в особі князя Ярослава, діяльність митрополита і художні візії Сивоока, його мистецьке бачення світу, місця і ролі краси у житті людини. Майстер володіє даром переконання.
Тож коли державна Ярославова десниця пробує “стриножити” його, Сивоок нагадує володарю долю приборканих диких коней – тарпанів, у яких краса вмирає разом з “дикою сваволею”.
Історія будівництва Софії Київської, боротьба навколо неї – це зміст трьох останніх розділів роману і відповідно – останніх
Софія Київська XI-XII ст.
Богоматір Оранта – мозаїка з Софійського собору в Києві
Кіл у житті Сивоока. Подієва канва досить напружена. Та найголовніше – внутрішній драматизм. Споруджувати храм має Міщило – “тупий виконавець волі Агапітової”. Отже, знову архітектурна сірість, рабське копіювання константинопольських зразків.
Та не для цього повернувся Сивоок на батьківщину. Він відчуває: Києву потрібна не маленька церквиця, яку благословили збудувати константинопольські владики, а величний, урочистий храм. Тому, залучивши до своїх спільників будівничого Гюргія, майстер іде на таємну зустріч із князем Ярославом, де показує макет храму, розкриває свою заповітну мрію. Князь, піклуючись перш за все про славу держави, вступає у протиборство з митрополитом, і Сивоок таки отримує право на втілення свого задуму.
Заважає Ситник (колишній медовар став боярином), підступно плете інтриги Міщило, постійно втручається княжий блазень. Вороги доводять до смерті Іссу – агарянку, яку прихистив Сивоок. Не спізнав він повноти щастя з Ярославою, княжою дочкою.
Та храм – попри все – будується, а майстер, віддаючи себе справі зведення собору, неначе невпинно вмирає, непомітно йде у вічність – цей мотив переходу в інше буття супроводжує останні дні Сивоока, хоч його фізична смерть прийшла від меча давнього недруга – Ситника.
Що ж лишилося по Сивоокові? Гармонія, принесена ним у світ, і вічний дух мистецького неспокою. Окрім взірцевого служіння своєму покликанню, лишив Сивоок ще одну життєву максиму: “Тільки ті, хто борються, мають слушність”. Боротися можна за різних умов. І хоч XX століття заповзялося, здається, зламати людський дух назавжди, та професор Гордій Отава – духовний спадкоємець Сивоока – і під час фашистської окупації продовжує боротьбу за красу. Цій історії присвячено чотири розділи роману, три з яких мають однакову назву: “1941 рік.
Осінь. Київ”, останній – “1942 рік. Зима.
Київ”.
Розпочалося протистояння в обставинах дуже незвичних: штурмбанфюрер Шнурре приїздить до Києва, щоб відшукати колегу і давнього опонента – професора Отаву. Так починається життєвий двобій, де ставка – не наукова репутація, а людське життя. Німці знають, що український мистецтвознавець десь тут, серед в’язнів концтабору, але пошуки результату не дають. Шнурре тим часом зумисно читає в’язням лекції з теорії мистецтва, які Отава оцінює однозначно: “Брехня!”
Професор Шнурре прибув до Києва з метою вивезти до Німеччини фрески Софії Київської. Випробування за випробуванням накочуються на Гордія Отаву: фашисти заарештовують, а згодом випускають його сина Бориса, потім гестапо викликає на допит Гордія. Шнурре рятує молодого Отаву, щоб таким чином вплинути на його батька: треба продовжити реставраційні роботи, визначити, що найцінніше, а потім пограбувати храм.
У романі знову постає проблема людини і мистецтва. Однак в іншому вимірі: служінню мистецтву можна присвятити життя, та чи варто ставити на терези власне життя і мистецтво, жертвувати собою задля збереження шедевра? Герой вирішує цю дилему однозначно – на користь собору.
Про людське око професор згоджується служити німцям, щоб мати більше можливостей боротися за Софію, відкрити “власний фронт проти фашизму”.
Третя група розділів, об’єднаних хронологічно (1965-1966 роки) – це немовби роман у романі: настільки відрізняються від усіх інших розділів епоха, характери, проблеми, та й тональність письма (до речі, саме цим матеріалом – зверненим до сучасності – і відкривається роман: розділ “1965 рік. Провесінь. Надмор’я”).
Вже перші художні характеристики налаштовують на читання сучасної міської прози. Автор – ерудований, цікавий оповідач, хоч і не без тяжіння до іронічної лукавинки. Ось – курортний пейзаж (головний герой – син Гордія Отави, теж професор, Борис Отава – відпочиває в Криму): “Море насилало на суходіл пронизливу вільготність.
У холодних мокрих сутінках тинялися по набережній люди, купчилися під ліхтарями…” А ось і герої, люди середнього віку – сучасні, розкуті, іронічні, інколи навіть цинічні, сповнені передчуття швидкої курортної інтрижки: інженер, лікар, поет та історик Отава. За законами жанру має з’явитися і героїня. Ось і вона – художниця Таїсія: “молода, висока, міцна, але приємно збудована, мала лукаво вигнуті уста і різнобарвні очі”. Отава і художниця одразу вирізнили одне одного з гурту інших.
Може, завдяки певній схожості характерів – різких, нетерплячих, самовпевнених. Отава ніби вперше відкрив для себе жіночі чари – це, звичайно, і спокусливий зовнішній вигляд (ось одна з “натуралістичних” подробиць: “безтямно дивився на молоду жінку, яка впевнено долала сходи своїми високими ногами, обтягненими модними взористими панчохами”), вміння одягатися, вишуканість манер, і водночас екстравагантність, гострота й парадоксальність мислення, широкий емоційний діапазон. До того ж висока культура, інтелігентність, потужний інтелект, який постійно потребує глибоких вражень, нових ідей, що стимулюють роботу душі (тут і Фелліні, і Нестор Літописець, і Рафаель, і Равель).
Відкриття іншого непересічного світу змушує дещо гордовитого Отаву внести корективи в оцінку самого себе. Так, він відомий вчений, знавець мов, іронічний, впевнений у собі співбесідник. Але під впливом Таїсії в душі героя зринають якісь сумніви.
Таю ж, звиклу до марнослів’я, постійної маски, яка прикриває обличчя швидше метеликів, ніж чоловіків (саме такі типажі крутяться біля неї), приваблюють неординарний характер Бориса, його незалежність, інтелект.
Тож мигдалеве деревце (в кінці першого розділу), що зацвіло не у сезон, стає символом, дивовижним знаком, якому, здавалось би, не місце у цьому світі синтетики, бетону, скла, на обширах гостросучасного, іронічного, а то й жорсткого мислення. Проте така природа людини – не все контролює інтелект. Окрім того, дуже активним у духовному житті героя є ще один фактор, який, зрештою, і виявиться визначальним, – людина і мистецтво.
У якій площині пролягає ця взаємозалежність у третього з центральних героїв роману “Диво”?
У Бориса свій науковий інтерес: він продовжує справу батька і мріє про велику роботу, яка б розкрила таємницю спорудження Софії. Те, що стосується мистецтва, святе. Тому й на виставці у Києві, де експонуються роботи Таї (сюди вона приїхала саме за славою: “Я здатна на велике…”), Отава, не вагаючись і не зважаючи на численний гурт маріонеток, що оточує її, виносить присуд: “Би просто нездарна художниця”.
Після таких слів фінал зрозумілий: Тая не хоче бачити Бориса. Проте мигдаль душі ще цвіте. Тож герої обопільно шукають, як подолати смугу відчуження, що так несподівано утворилася.
Знову зустріч, на яку Борис біжить майже як підліток.
Тая шукає опори в житті. Як незвично чути з її уст таке зізнання: “Мені потрібна тверда рука… я мрію про рабство… По-справжньому відчути чоловічу владу.
Але де її знайдеш? Світ повний безхарактерних чоловіків”. Борис “ненавидів безхарактерність”, але й “не любив командувати”. Однак справа не в цьому.
Тая, маючи надзвичайно розвинену інтуїцію, відчуває щось тривожне. Вона шукає “ключик” до головної таємниці, яка, може, недоступна й самому Борисові: “ви могли б кинути все це… заради мене?” “Мабуть, ні,- сказав твердо Борис, – бо це просто безглуздя”. Ось де пастка, поставлена раціональним підходом до життя: хіба кохання – не безглуздя, майже неусвідомлений емоційний порив, а якщо не безглуздя – то яке ж це кохання?
Та чесність – за чесність: “Я б заради тебе теж нічого не кинула й нічим не пожертвувала… Але й без тебе, мабуть, не зумію тепер”.
Здавалось би, все ясно: Тая прокладає шлях до компромісу. Однак Борис немовби не бачить простягнутої руки. Йому треба їхати до Західної Німеччини, щоб відстоювати істину – це справа його життя. Фінал цієї історії, як і можна було підозрювати, сумний: мистецтво, обов’язок для людей типу Сивоока, Гордія і Бориса Отав – перш за все.
Особистісний вузол найтрагічніше затягується після повернення Отави: він відчуває, що без Таї життя нема, тому домовляється про побачення в Москві. Чимдуж поспішає Борис до Манежу, а жорстока, та ще й глибоко ображена жінка готує колишньому коханому неприємний сюрприз.
Пізніше все прояснює лист Таї, адресований Отаві. Це послання треба розглядати окремо: настільки глибоко вдалося цій жінці проникнути в душу Бориса і пізнати його сутність. Висновок Таї нещадний: “Ти приніс себе в жертву соборові… Людині мало самого тільки собору!
Людині потрібен цілий світ! Почуй мене і зрозумій”. Мала б зрезонувати свідомість. Але внутрішній світ Бориса – це загадковий космос: “найпростіше: зрівняти з землею всі могили минулого, зруйнувати всі храми…
Жінки теж люблять нищити все довкола себе, лишаючи тільки їм потрібне”.
Цілком логічно, що професор сідає за рукопис (над яким працював ще батько), намагаючись порятуватися. Та основа, на якій тримається душа Отави, уже добряче зруйнована. Робота над рукописом далі не йде.
Настає хаос думок, почуттів, настроїв. Але “саме диваки тримають на своїх плечах один з наріжних каменів будівлі сучасності”. Можемо згоджуватися чи ні, але замислитися над таємницями буття – повинні.
До цього закликає письменник у романі “Диво”.
Творчість Павла Загребельного справила помітний вплив на розвиток романного мислення в українській прозі: воно стало розкутішим, сміливішим у поєднанні різних часових площин, більш схильним до експериментів, гнучкішим, ближчим до реалій швидкоплинних днів, іронічнішим, чутливішим до побутової мови, зрештою, ближчим до читацьких інтересів.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)