Загребельний Павло Архипович Дума про невмирущого

Не плач, мати, не журися! Не дуже &;#8216;го порубано, Не дуже &;#8216;го пострiляно: Головонька на четверо, А ножечки на гишечки. Бiле тiло, як мак, мiло.

Да їдь понад лугом-Базалугом, Та понад Днiпром-Славутою! То як ушкала гудуть – Ей, то ти сторонися, А як лебедi ячать – Ей, то ти озовися, А як козаки iдуть Днiпром-Славутою – Ой, то ти об’явися!

(з українських народних дум)

Худорлявий високий хлопець, у сiрому сукняному костюмi переправився через Днiпро вузьким просмоленим човном, пiдождав на пристанi, поки до причалу пришвартувався

пароплав “Жовтнева революцiя”, що йшов знизу, i серед знетерпеливлених дядькiв та тiток, з кошиками, поштовхався на судно. Пiднявся по трапу на палубу, довго вибирав собi мiсце й врештi примостився бiля флагштока, на якiм весело трiпотiв трикутний червоний прапорець.

Юнака нiхто не проводжав. Його рiдне село лишилося на тому березi рiки, там були його батько й мати, його дитинство, початок юностi, все недовге минуле. Ось пароплав одiйде вiд пристанi, i все: береги, лози, рiдне село, батько, мати, друзi – попливе назад, повiльно, але нестримно посунеться, як сунеться повеснi щороку крига на Днiпрi.

Пароплав хлюпостався у

Днiпрi, як велика бiла качка. Старий капiтан стояв на мiстку й мовчки дивився на воду, на береги, iнколи його погляд зупинявся на високiй постатi худорлявого юнака, в сiрому сукняному костюмi, але це тривало лише мить, i знову капiтан дивився на лагiднi висипи бiлих пiскiв, на червонi шелюги й густi лози. Повеснi в приднiпрянських лозах завжди спiвали солов’ї.

Своїм тьохканням вони нiби змагалися з шумом пароплавних колiс. Темними весняними ночами, сповненими запахами прибережних трав i квiтiв, капiтан любив стояти на своєму мiстку, слухати солов’їний спiв i думати про свою молодiсть.

Тепер було лiто. Соловейки вже давно замовкли. Ночi стали короткi й теплi.

В такi ночi бiльше хилить до сну, нiж до спогадiв. Але капiтан дивився на того юнака в сiрому костюмi, i якась туга стискувала йому серце, i молодiсть, його власна молодiсть, раптом глянула на нього з отих вуглуватих, худих плечей, i його друзi ступнули з далеких-далеких рокiв i незримо стали поруч.

.Вони тодi ховалися з худобою в густих шелюгах на березi Днiпра. Коли з’явився перший пароплав, набитий нiмецькими солдатами, хлопцi думали тiльки про те, аби знайти густiшi кущi. Та ось найвiдчайдушнiший з-помiж них Петько Коваленкiв не стерпiв:

– Хлопцi, як же воно? Ми в себе вдома, а нiмець пре по самiй серединi Днiпра, а ми ховаємося?

– Що ж ти з тими чортами зробиш? – спитав хтось з пастухiв. – Аби хоч стрелити було чим.

– Стрелити! – перекривав його Петько. – А ти так спробуй!

І вiн спробував.

Прикотив з села передок од воза, приладнав до нього жерстяну трубу вiд “буржуйки”, виставив свою “гармату” в кущах на виднотi, тодi зiбрав пастухiв з довжезними пугами i навчав їх ляскати водночас, так щоб здавалося в одне. Сам же, щойно з’явився ще один пароплав з чужоземною солдатнею, вихопив з-за пазухи дерев’яне калатайло, позичене у сiльського сторожа дiда Задорожного, i заторохтiв ним, як кулеметом. Нiмцi, забачивши в кущах “гармату”, почувши “кулемет” i пострiли пуг-“гвинтiвок”, забiгали по палубi, зчинили безладну стрiлянину, пароплав рiзко завернув до правого берега, сiв там на мiлину, а хлопцi заходилися вiд реготу, хвалили Петька за витiвку, роззухвалено вигукували:

– От би ще й пароплав затопити!

– Позганяти жолдашню в воду, а самим попливти!

– Ге, попливти! А хто рульовим?

– Хто? Та Петько ж!

– Змiг би, Петьку?

– Може, й змiг, чого там?

– А капiтаном?

– Може, й капiтаном.

Кожен, хто живе на березi Днiпра, мрiє про капiтанство. У Петра сталася так, як мрiялось.

Давно вже водить вiн пароплави по рiднiй рiчцi, дедалi радше й рiдше згадуючи про ту давню вiйну, про чужинцiв, про пострiли над Днiпром.

Та от не встигли одспiвати цiї весни солов’ї, як почалася нова вiйна. Капiтан вiв свiй пароплав до Києва i не знав, чи повернеться назад, чи нi. І отой юнак, мабуть, теж їде до Києва i теж, напевне, не знає, чи вдасться йому коли-небудь повернутися додому, чи нi.

Юнак повернувся обличчям до капiтана i пiшов просто до мiстка, мабуть, збираючись спуститися по трапу вниз. Обличчя в нього видалося капiтану знайомим. Вiн вже десь бачив i оцi темнi великi очi, i очей трохи облуплений сонцем нiс, i оце круте, як сани-козирки, пiдборiддя.

– Ти не Коваленкiв? – несподiвано для самого себе спитав капiтан.

– Коваленкiв, – зупинився здивований юнак.

– Василя Коваленка?

– Нi, Дмитра.

– А-а, знав я колись Коваленка, тiльки Василя. Бiля Днiпра разом росли.

– Я бiля Днiпра вирiс.

– Та воно так. Коваленкiв на Днiпрi багато.

– Багато.

– А тепер їдеш?

– Їду.

– Їхати добре дiло.

Юнак постояв, сподiваючись, що капiтан ще щось скаже, але той i так уже вичерпав весь свiй запас балакучостi й замовк. Коваленко бачив багато днiпровських капiтанiв, i знав, що вони люди неговiркi. Цей теж був такий, хоч попервах можна було подумати iнакше.

Юнак теж, мабуть, не належав до балакунiв. Стенувши плечима, вiн почав спускатися по трапу вниз. Йти в трюм, в духоту й тiсняву, не хотiлося, i вiн завернув до першого класу.

Дорогу йому перепинила невисока дiвчина в бiлому фартушку.

– Куди?

– А туди, – махнув у бiк салону юнак.

– Як же вас звати зволите? – знущаючись, вела далi дiвчина.

– Андрiй, – цiлком серйозно вiдповiв юнак. – Андрiй Коваленко.

– У нас такими Анурiями всенький трюм набитий, – закопилила вона губу. – Квиток у тебе є?

– Є квиток i навiть бiльше, нiж квиток. Лiтер є. Чула таке слово?

– Подумаєш, лiтер. Та в мене он у третiй каютi генерал їде, а вiн менi лiтер!.

– Ну, коли генерал, то тодi я не пiду туди, – вiдступив Андрiй. – Я ще живого генерала зроду не бачив. Боюсь.

– Пхi, – сказала дiвчина. – А я – так нiскiлечки.

– Та менi й їхати недовго, до Кременчука, – немов виправдовуючись, промовив Коваленко. – Я й на палубi побуду.

– Зараз буде Келеберда, а там i Кременчук, – повiдомила дiвчина, якiй, мабуть, хотiлося погомонiти з юнаком.

– А що означає слово Келеберда, ти знаєш? – запитав її Андрiй.

– Звiдки менi знати, я сама з Канева.

– А “Канiв” що означає?

– Присiкався, наче сам знає.

– Ого, – засмiявся Андрiй. – Я все знаю. Я вченим збирався стати.

– Чого ж не став?

– Як чого? Ти ще й питаєш. Вiйна.

– Пхi, вiйна – подумаєш, злякалась, – зневажливо кинула дiвчина й поправила свiй фартушок.

– Та ти, виявляється, мало що розумiєш, а я час гаю на розмови з тобою, – засмiявся Андрiй i пiшов вiд ошелешеної дiвчини, навiть не озирнувшись на неї.

– Подумаєш, вчений, – кинула вона йому вслiд i хряпнула дверима першого класу так, що забрязкотiла посуда в буфетi.

Андрiй знову вийшов на палубу. Днiпро лежав у синiх сутiнках, тихий i ласкавий, i не вiрилося, що десь iде вiйна i бомби шматують i землю, i води, i все живе на них. І ота дiвчина, бач, не вiрить. А хiба вiрить його батько?

Сьогоднi навiть не прийшов з степу попрощатися з сином. Андрiй ждав батька, сподiваючись, що вiн от-от прибiжить з поля, але, мабуть, не ладналося щось у бригадi i вiн так i не прийшов. В Андрiя вже не було часу добиратися самому в степ, вiн i так спiзнювався на пароплав, тому довелося їхати не попрощавшись, не побачившись востаннє з батьком.

А їхав же вiн на вiйну.

Батько вже бачив вiйну. Вiн мерз у Пiнських болотах, ховався у бур’янах од нiмцiв у дев’ятнадцятому роцi, був поранений петлюрiвцями. Тепер вiн був упевнений, що вiйна до Днiпра не дiйде. Та й скiльки можна! При дiдiх-прадiдах була вiйна, i ще зовсiм недавно, за його пам’ятi.

Татари, турки, шведи, поляки, нiмцi – всi чомусь лiзуть на Вкраїну. Колись же мусить бути кiнець. Та й у газетах писали, що будемо бити ворогiв на їхнiй територiї. Пострiляють там трошки – та й годi. Вiн, мабуть, вважав, що Андрiй не встигне й до фронту доїхати, як вiйна закiнчиться.

Може, саме тому й не прибiг прощатися?

Зате мама старалася. Позичила в сусiдiв маленького чемоданчика, засмажила курочку, напекла м’яких, бiлих як снiг пампушок, поклала в чемодан три чистих сорочки, бiлизну. Андрiй смiявся: “Навiщо?” – “Е, моя дитино, – сказала мати, – їдеш же в дорогу, мiж чужих людей.

Там все згодиться”.

Їдеш у далеку дорогу. Андрiй стояв i стояв на палубi, i здавалося йому, що вiн не пливе, а летить над Днiпром, летить швидко-швидко, як вiтер, i вже залетiв у таку далечiнь од рiдного дому, що нiколи не вдасться йому добратися назад.

Пароплав хрипко загудiв, завертаючи до пристанi. На капiтанському мiстку сказали: “Келеберда”.

А вiд Келеберди до Андрiєвого села було всього тридцять кiлометрiв. Не так вже далеко й залетiв ти, Коваленку. Може, повернешся? Адже тобi шiстнадцять з половиною рокiв, ти йдеш до армiї добровiльно, вiйськовим тобi нiколи не хотiлося бути, а хотiлося стати вченим.

Повертайся, Андрiю, до маминих пампушок, до свого роботящого й тихого батька, з яким ти навiть не встиг попрощатись.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Загребельний Павло Архипович Дума про невмирущого