Яків Федорович Головацький який у 30-х роках навчався у Львівській духовній семінарії та університеті, в духовній академії в Кошіце й університеті в Пешті, був насамперед ученим-славистом – фольклористом, етнографом, літературознавцем, істориком, мовознавцем, бібліографом. Серед його найважливіших розвідок – “Поділ часу у русинів”, “Очерк старославянского банословия, или Мифологии”. У своїй збирацькій і дослідницькій фольклористично-етнографічній діяльності особливу увагу Головацький приділяв регіону Українських Карпат
Етнографiзм (грецьк. ethnos – плем’я, народ i grapho – пишу) – вiдображення в лiтературi i мистецтвi нацiонального традицiйного побуту (житло, господарство, ремесла, одяг, їжа, родинне життя тощо), звичаїв, обрядiв. Етнографiзм – органiчний складник нацiонального в мистецтвi i як його енiчна константа має свої особливостi в його iсторiї. Суттєвою особливiстю етнографiзму в художнiй лiтературi є нацiональна мова, словесний фольклор
Етнографiзм в художнiй лiтературi набув особливої ваги в перiод нацiонального пробудження, появи творiв народною мовою, що поступово набрала статусу лiтературної. Вiн яскарво виражений у лiтературах поневолених народiв, оскiльки, крiм естетичних функцiй, сприяв пробудженню нацiональної свiдомостi, зближенню i консолiдацiї вищих i нижчих станiв нацiї, активiзацiї визвольних прагнень. В українськiй лiтературi першої половини XIX ст. етнографiзм мав ще й свої регiональнi етапи розвитку, зумовленi тривалим розчленуванням України мiж Польщею, Росiєю та Австрiєю.
Етнографiзм еволюцiонував разом з розвитком художнього мислення письменникiв, способом художнього вираження, естетичним уподобаннями суспiльностi. Етнографiзм у другiй половинi XIX ст. функцiонує вже в iншiй художнiй структурi, нiж у добу раннього нацiонального пробудження. Ще з iншим iдейно-художнiм навантаженням вiн функцiонує у творчостi письменникiв нового типу мислення на межi XIX – XX ст. – М. Коцюбинського (“Тiнi забутих предкiв”), Лесi Українки (“Лiсова пiсня”, “Бояриня”, В. Винниченка та iн. Тут етнографiзм служить не так предметно-реалiстичному творенню образу, як фiлософськiй iнтерпретацiї гуманiстичної iдеї автора.
Свої “координати” має етнографiзм письменникiв другої половини XX ст. (У. Самчук, Б. Харчук, Гр. Тютюнник, Є. Гуцало, Вал. Шевчук та iн.) Характер етнографiзму у мистецтвi залежить не тiльки вiд своєрiдностi культурно-iсторичної епохи, а й вiд особливостей творчої iндивiдуальностi митця, його свiтогляду, естетичних уподобань.
Наприклад, у седнiвськiй передмовi до “Кобзаря” Т. Шевченко з позицiї свого соцiально-нацiонального радикалiзму застерiгав тодiшнiх українських письменникiв вiд того, щоб формальний, зовнiшнiй етнографiзм не шкодив нацiонально-визвольним прагненням українцiв. Формальний етнографiзм, без органiчного зв’язку з iдейно-художнiм змiстом твору, критикували I. Франко, Iван Бiлик, М. Драгоманов, Б. Грiнченко, О. Маковей та iн. В. Самiйленко в сатиричнiй сценi ” Драма без горiлки” дотепно висмiяв драморобiв, якi вульгарним етнографiзмом дискредитували українську драматругiю i театр.
Проблема етнографiзму в iсторiї української лiтератури ще чекає на окреме фундаментальне дослiдження.
У 30-40-х роках Я. Головацький написав ряд віршів (1861 р. він створив ще одну поезію – “Братові з-за Дунаю”). За винятком віршових записів в альбоми І. Срезневському та В. Ганці, вони публікувалися в альманахах “Русалка Дністровая”, “Вінок русинам на обжинки” і в газеті “Слово”. Типово просвітницький притчево-алегоричний вірш Головацького “Весна” завершується знаменним висновком-настановою: “Хто працює, оре, сіє, Той і плодів ся надіє!” Лірико-повчальне спрямування (“Лучче плисти потихоньки, Та певненьким ходов…”) має й інша його фольклорно-алегорична поезія, теж надрукована у “Вінку” – “Річка”. Серед романтичної лірики поета вирізняється “Туга за родиною”, пройнята любов’ю до свого народу, рідного краю, рідної мови. Неясні, невмотивовані почуття “туги й жалю” ліричного героя (“Моя доля”) насправді несуть відбиток “лиха віку” – відчуття скутості, несвободи особистості в умовах несправедливого суспільства.
Чи не найвдаліший вірш Головацького – громадсько-культурний маніфест “Руський з руським повстрічався…”, позначений щирістю почуттів і поетичністю вислову. В цьому творі, а також у поезії “Братові з-за Дунаю” письменник закликає наддніпрянських і наддністрянських українців до єдності. Двовірш демонструє віру поета у “велику будучність” слов’янських народів.
У Творчості “Руської Трійці” (найвіразніше – у Шашкевича) втілено три основні типи героя: романтично-історична постать ватажка народних мас; романтично-психологічний тип непересічної індивідуальності, яка страждає у пошуках особистого щастя, й просвітницько-романтичний тип сучасної освіченої молодої людини, яка прагне служити національно-культурному відродженню рідного народу.
Разом із братом І. Головацьким Я. Головацький підготував хронологічно другий – після “Русалки Дністрової” – західноукраїнський літературно-науковий альманах “Вінок русинам на обжинки”, у двох книгах якого (Відень, 1846, 1847) вміщено поезії, казку “Олена” та переклади М. Шашкевича; вірші, літературно опрацьовані прозою народні казки та небилиці, переклади сербських пісень і казок В. Даля, нарис про М. Шашкевича й ентографічні статті Я. Головацького; поетичні Твори І. Вагилевича, І. Головацького, М. Устияновича, А. Могильницького, А. Лужецького, Л. Данкевича, К. Скоморівського; фольклорні матеріали.
Вартий уваги, як спроба ввести в галицько-руську літературу народну мову, панегірик (вінок із дев’яти сонетів) І. Головацького “Піснь радостного голоса”, присвячений російському цареві Миколі І з нагоди його візиту до Відня 1845 р. (опубліковане 1848 р.).
У 1848-1849 рр., з початком буржуазно-демократичної революції, яка в Австрійській імперії відразу ж привела до скасування панщини й запровадження Конституції (1848), в Західній Україні настало національно-культурне й літературне пожвавлення, 2 квітня 1848 р. у Львові представники буржуазії, чиновництва, інтелігенції та духовенства заснували постійно діючий орган – Головну руську раду, яка вимагала від австрійських властей проведення буржуазних реформ у промисловості, сільському господарстві, соціальних відносинах і забезпечення умов для вільного національно-культурного розвитку галицьких українців. У відозві до українського народу від 10 травня 1848 р. Рада вперше офіційно проголосила галицьких русинів частиною українського народу. За свою відзнаку Головна руська рада взяла герб галицьких князів Романовичів (ХІІІ ст.) – золотий лев на голубому тлі, а національним визнала синьо-жовтий Прапор (ці символічні барви “народу руського” оспівав М. Устиянович у вірші “Братки”).
Під тиском галицько-руської громадськості австрійський уряд дозволив викладання українською мовою в народних школах Східної Галичини й розпорядився ввести українську мову як обов’язковий предмет у тутешніх гімназіях (мовою викладання в них залишалася німецька). 1849 р. у Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури, професором якої став Я. Головацький. На хвилі революційного піднесення у Львові з’явилися перші українські часописи. Помітно активізувала літературний процес “Зоря галицька” – перша українська політична й літературно-художня газета, яку видавала Головна руська рада з 15 липня 1848 р.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)