В українській літературі творцем жанру кіноповісті був О. Довженко – видатний кінорежисер і письменник. Дві мистецькі стихії – література й кіно-поєдналися в його душі, народивши своєрідну художню форму, що несла в собі риси кіносценарію і повісті.
Ознаками кіносценарію є фрагментарність, монтажна композиція, лаконізм діалогів, динамізм сюжету. Ознаки повісті – епічний принцип зображення життя, метафоричність, авторські відступи, яскраві пейзажні картини. На перший погляд може здатися, що неможливо поєднати непоєднуване, наприклад,
При цьому важливу роль відіграє оповідач, у вуста якого автор вкладає своє бачення життя, проблем, а також ліричні, філософські чи публіцистичні відступи, що є тим містком, який поєднує окремі епізоди-кадри. Наприклад, у кіноповісті “Зачарована Десна” сюжет будується на асоціативних зв’язках між спогадами
Так цей монтаж замикається просторовою точкою – городом, а в часі-це розповідь-сповідь про дитинство, побудована вільно, невимушено, зокрема тому, що оповідь ведеться від першої особи, в якій зливаються голоси автора та оповідача. Наприклад: “Як ми з батьком і дідом рятували людей, корів і коней, про це можна написати цілу книгу. Це був мій дошкільний героїзм, за який мене тепер, напевно, послали б до Артека. Тоді артеків ще не знали.
Давно це діялось”. Образ автора дає змогу також поєднати різночасові події, досягнути цим панорамності зображення. Особливо значна роль автора в “Поемі про море”, в якій синтезуються роздуми письменника про красу й працю, народ та особистість, сучасність і минуле.
Жанр кіноповісті близький до драми з її динамічними й змістовними діалогами. О. Довженко не тільки майстер живописного кадру, а й чудовий знавець психології, мови свого народу. З цього сплаву народжуються цікаві діалоги, які яскраво розкривають певні риси вдачі героїв: “Збирались ми на косовицю завжди довго.
Вже було сонце зайде, а ми ще збираємось. Що клопоту, а лайки, мати лає когось, потім, побачивши мене, як заголосить:
– Уже на возі, ой!.. Малого хоч би не брали! Комарі з’їдять!
– Не з’їдять, цілий буде,- сердиться батько.
– Так утопиться в Десні, от щоб я пропала, втопиться!
– Не втоплюся, мамо!
– Невіглас! Упадеш там з кручі в прірву, ой лихо мені!
– Ну, мамо, чого б я падав з кручі… годі…- я трохи не плачу.
– Так косою заріжешся. Кажи, будеш плигати поміж косами?..”
У цьому багатоголоссі – вічна тривога матері за дитину, намагання батька привчити сина до самостійності і Сашкове передчуття святковості сінокосу, захвату від найкращої музики раннього дитинства – клепання коси. І_ як заключний акорд епізоду – ліричний – авторський відступ у народнопісенному ключі: “Я не оглядаюсь. Коле хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий”.
У “Повісті полум’яних літ” діалоги ще динамічніші:
“- Здрастуйте!
– Прощайте!
– Не забувайте!
– Рятуйте!
– Визволяйте!
– Знайдіть!
– Поверніть!
– Помстіться!
– Чекайте!”
Тут кінематографічна швидкість реплік виражає широкий спектр людських почувань, викликаних війною.
Для яскравості зображення О. Довженко використовує різноманітні зорові образи – в пейзажах, портретах, авторських характеристиках персонажів. Це суттєва ознака жанру кіноповісті. І, безперечно, аналіз цієї форми був би неповним без довженківського ліризму, романтично-піднесеного змалювання людей, подій, природи, без авторської схвильованості й захоплення рідною землею і рідним народом. В одному з листів письменник так визначив особливість свого обдаровання: “Працюю я в мистецтві кіно ось уже двадцять чотири роки як режисер і сценарист.
В цьому мої переваги і вади, але це склало мою природу”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)