Я блукаю і кличу душу свою… (Волт Вітмен)

“Я блукаю і кличу душу свою… ” (Волт Вітмен)

Творчість великого американського поета-новатора Волта Вітмена стала своєрідною поетичною Біблією. Вітмен вірив у пророче покликання поета, який приходить на землю оновити її, “коли втрачають зміст слова і предмети”. Своє нове поетичне світобачення поет втілив у збірці поезій “Листя трави”, над якою працював протягом усього життя. Цей твір – свідчення космічності, епічної всеосяжності поетичного світобачення Вітмена.

Водночас це виклад програми радикальної перебудови

Всесвіту, відкриття і обожнювання Людини і Природи. Все це вимагало якісно нової образності та поетичної мови. Головним героєм є сам поет, який стає втіленням нового, вільного Людства.

Осторонь метушні стоїть моє Я,

Стоїть раде, привітне, співчутливе, єдине.

Звідки ж береться внутрішня досконалість поета?

Я блукаю і кличу душу свою,

Нахиляюсь, блукаючи навмання,

розглядаю літню травинку.

Образ “літньої травинки” символізує новий Всесвіт, в основі якого не далеке холодне небо, а теплий живий рідний зелений світ. “Брунатні мурахи”, “незлічені стебла”, “чоловіки та жінки”

– все живе у ньому за одним законом (“Я бачу в них і в собі один і той самий вічний закон”).

Об’єднуючи численні образи людей, тварин, комах, Вітмен використовує художній прийом “каталогу” і стверджує гармонію всього живого.

І всі вони вливаються в мене, і я вливаюсь в них,

І сутність моя десь така, як у всіх них.

Із них усіх та з кожного з них я тчу пісню про себе.

Поет веде діалог зі своєю душею, і саме вона підказує йому, “що основа творіння – це любов”. А джерелом любові поета є Земля:

Тільки торкнуся землі ступнею.

Звідти так і зринуть сто любовей…

Саме тому і співає поет свій гімн Землі:

Усміхнися і ти, млосна із диханням свіжим, о земле.

… Усміхнися, бо йде твій коханець.

А “небесні закони ще треба доробляти і виправляти” – вважає поет.

Зухвале сонячне світло,

Ти освітлюєш тільки поверхні,

а я виявляю і поверхні, і глибини.

Поет пропонує відкинути старих богів (“Стільки ж божеського, а може й більше, я відкриваю в теслі, що зводить будинок. Я віддаю йому вищу, ніж Богові шану”) і робить висновок:

Надприродне то все пусте,

Я сам на свій час чекаю, щоб стати одним з богів.

Потому, найвища цінність – це Людина. З чого ж складається її “Я”? З дійсності й часу, які приймає поет, із землі й моря (“Я частинка твоя невіддільна, я одна твоя хвиля і всі твої хвилі одразу”), з усіх живих істот, з душ усіх людей (“Я всіх вас знаю, я знаю море мук, сумнівів, розлуки, безвір’я” ), з невідомості (“це не хаос, не смерть – це форма, єдність, це план… це вічне життя, це Щастя”).

Поет вірить у своє безсмертя, бо він заповідає себе землі, “щоб прорости травою, яку люблю”.

Отже, тільки досконале, духовно повне і гармонійне Я – травинка – може бути основою нового Всесвіту, а не далекі небесні закони, – вважає Вітмен.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Я блукаю і кличу душу свою… (Волт Вітмен)