“Я Б ПОБАЖАВ ТОБІ КОГОСЬ ОТАК ЛЮБИТИ,
ЯК Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ… “
(ЗА ПОЕЗІЄЮ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА)
Василь Симоненко, співець чарівної краси нашої незрівнянної України, пішов з життя ще зовсім молодим, не досягнувши тридцятилітнього віку. Але всі двадцять вісім років, подарованих йому вічністю, прожив чесно, відкрито й гордо ніс звання народного поета, “витязя молодої української поезії”. Митець настільки самовіддано любив рідну землю і славний козацький рід, що вся його творчість пронизана духом палкого патріотизму.
Замріяний,
… Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе…
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам…
А чи можливе щастя без кохання? Мабуть, поет ніколи конкретно й не ставив перед собою
… не тебе я жду,
Жду свого кохання в білому саду.
Але справжнє почуття, як і годиться, прийшло несподівано.
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів, –
Ділиться своєю радістю окрилений митець у вірші “Вона прийшла”. І ця таємнича “вона”, ця безсонними юнацькими ночами виплекана мрія, увірвалася в поетове життя раптово, освітивши його ніжною жіночою ласкою:
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
Симоненко не шкодує поетичних барв для оспівування чудодійного почуття, зображує його експресивно і гіперболічне, бо з тієї миті, як затремтіла в його серці ме-лодія любові, увесь світ сконцентрувався для нього в коханих очах, і він уже
… не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Усепоглинаюча пристрасть не залишила вибору, вона полонила душу й тіло, оволоділа думками, і ніщо не в змозі було її перемогти. Підкоряється їй і ліричний герой поезії, сміливо ступаючи під її сонценосні знамена. А риторичне питання, яким за-вершується поезія, звучить як утвердження всемогутньої сили земного кохання, його солодкої зваби.
Проте поет, звичайно, усвідомлює, що в країні Любові бувають і маленькі непо-розуміння, і великі трагедії. Що гармонія практично невловима і тримається на хиткому містку, протягнутому над прірвою крайнощів. Тому у вірші “Є в коханні і будні, і свята” митець піднімає цю проблему і стверджує: коли почуття справжнє – воно переживе період руйнування рожевих ілюзій:
… жодного разу
І вагання, і сумнівів час,
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
У цій розгорнутій метафорі – глибина почуттів ліричного героя, який хоче бути до останку щирий зі своєю коханою і використовує всі свої духовні резерви, щоб постійно поповнювати чашу любові. Тому так експресивно звучить авторське безкомпромісне звертання до володарки свого серця:
Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..
Подібна вибуховість та афористичність характерна для усієї творчості Василя Симоненка, окрасою якої є його інтимна лірика. І, можливо, якби невблаганний час відрахував поетові більше весен, ми змогли б прочитати ще не один замріяно-ніжний чи памфлетно-загострений вірш талановитого майстра слова. Та й те, що зосталось нам від митця у духовний спадок, незмінно зворушує наші душі і серця, примножує красу і добро на Землі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)