Юність завжди бере своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає скронях, ніжним світом любові спалахує в серці. І те п’янке, незбагненно солодке почуття переливається в чарівну Поезію. Василь Симоненко зізнається: Прийшла любов непрохана й неждана – Ну як мені за нею не піти? Інтимна лірика – особлива сторінка творчості митця.
Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів тут виявилися настільки сильно, що найпростішими, найзрозумілішими словами поетові вдалося виразити найсокровенні-ше, відкрити глибини майже
Любов несе не лише щастя, а й страждання, та все одно поет благословляє зливу почуттів, що освятили його душу. Ставлення до жінки сповнене у Василя Симоненка такої чистоти, такого світла, що одухотвореність кохання сягає найвищих регістрів, конденсуючи неподільний згусток болю й умиротворення, тиші і грому. Він кохав, як і жив, –
Почуття поета живилися джерелами його душевної ніжності. Тому кожне його зізнання звучить як поетичне одкровення, бо
Те, що кидали ви, як намисто, Міліонам красунь до ніг, Я в душі недоторкано чистим Для одної для неї зберіг. Симоненко переконаний, що любов ощасливлює людину: Ти явилась мені – і здалося, що світ Помолодшав навколо на тисячу літ. Чистим, щирим і по-лицарськи благородним постає поет перед нами.
Поведінка його ліричного героя з вірша “Моя вина” – зразок шляхетності, уміння поступитися, взяти на себе відповідальність за любов і щастя, за помилки обох. У молодих, гарячих переважає здебільшого почуття, а не логіка вчинків, що досить часто призводить до розриву. Так би трапилося й з цими героями, якби юнак не мав мужності взяти на себе одного спільну вину і сказати коханій: “Пробач: моя вина”.
Симоненко не приховує, що іноді пристрасть змінюється розчаруванням, кохання поступається перед байдужістю, бо, як і в житті, Є в коханні і будні і свята, Є у ньому і радість і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуа ль. Даремно поет, перегортаючи сторінки своєї збірки інтимної лірики “Полум’я зорі”, в останньому вірші “Прощай, мій зошите!” замислюється: Чи сприймуть їх колись І прочитають люди – Побачимо. Навіки залишається з прихильниками таланту Василя Симоненка його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна Поезія.
Мої роздуми над поемою В. Симоненка “Казка про дурила”
В. Симоненко… Поет-шістдесятяик… Лоет-лірик… Поет-сатирик… І просто незвичайна людина, яка неймовірною любов’ю любила навколишній світ, любила життя, любила своїх батьків, а звідси – і народ, і, безумовно, Україну, до якої він не шукав “ні. стежки,,яГброду”, бо вона була в його грудях, “у чолі і в руках”.
Після закінчення факультету журналістики при Київському університеті Василь розпочав своє трудове життя, а вірші писав ще в шкільні роки. Його творчість – це своєрідний маніфест “шістдесятників”, це гімн природі і гімн правді. Далеко не кожен поет зважувався на правду. А Василь інакпге не міг. І цього не пробачили йому. До 80-х років його ім’я не молена було промовляти, а твори не друкувалися, за винятком невеликої збірки, що була видана чи то друзями, чи то якимось чудом.
Та настав час – народ все-таки пізнав їх і оцінює нині як належите. Сьогодні Симоненко повертається до нас, повертається в усій красі своїй, в повноті й первозданності свого таланту.
Читаєш, перечитуєш вірші поета, осмислюєш їх і приходиш до висновку, що це не просто автор ліричних творів, це поет-борець, Поет-патріот шевченківського пафосу. Одним з кращих творів письменника є “Казка про Дурила”, напиеанав 1963 році. У своєму щоденнику Василь залишив такий запис “Вчора написав “Казку про Дурила”. Написав одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше”.
1963 рік – той період в житті нашої держави, який характеризувався нудотою й задушливістю. В історію він увійшов під іменем “застій”. На думку істориків, ніякої, по суті, не було різниці між Хрущовською “зідлигою” і бреж-нєвською “задухою”. Тому-то й Замовчують наших “шістдесятників►, поетів, які не хотіли миритися з певними установами і в своїх віршах викривали горе, керівників.
Симоненко ще в 1955 році сказав: Біля керма запроданці, кастрати Дрижать від жаху в немочі сліпій…” Коли б оту толоку роз ор ати, Шевченко міг би вирости на ній!
Про що ж і про кого “Казка про Дурила”? Зміст твору багато-проблемний, як і багатопроблемне наше життя. Та ідея її гака: засудження тих. хто відби рає у людини Батьківщину, відучує ц любити, ховає живе життя “в хребтах високих паперових гір і заливає його чорнильними морями” облуди, забирає свободу освідчення любові до неї і притуплює історичну пам’ять, свідомість обов’язку.
Своїм твором В. Симоненко ще й ще раз ствердив високість Шевченкового: Нема на світі України, Немає другого Дніпра…
Твір складний, алегоричний, переповнений замаскованими алюзіями. Кожен образ символізує певне явище з життя країни. Не всі літературні критики саме це вбачають в оригінальному творі, дехто зводить тлумачення “Казки..,” до народнопісенного джерела, а образи розцінює як казкових героїв з народних казок.
І все ж треба подивитися на твір іншими очима. У “Казці…” і царська сільська старшина, і сталінські ріки крові, і хрущовська лисина. Симоненко свідомо руйнує часові й просторові рамки, підкреслюючи цим спільні корені тиранії. Петро і Дурило – представники двох поколінь. Петро – не старше покоління, активність у якого витравили ще за часів царської Росії і сталінського режиму, хоч його доброту знищити ніхто не зумів.
Свого сина виганяє Петро не через погрози старшини, а щоб той з голоду не помер. Батько ніби й проклинає сина, проте в нього на вустах “щира посмішка”. Розповідь про дурного Петра та його сина Дурила ведеться спокійно, непоквапливо, просторічною мовою.
Ці люди піддаються на обман, вступають врешті-решт в двобій зі злом і іноді перемагають. їм притаманний гумор. Коли старшина прийшов до Петра скаржитися на неслухняність Дурила, Петро відповів: Та я його витурю з дому, щоб не балакав малий сатана то, що усім відомо. Дурило не може миритися з режимом, він вирушає в довгі мандри щастя шукати. Симоненко наділяє героя рисами казкових богатирів: неймовірною силою, умінням ходити по воді, сміливістю та мужністю.
Коли герой підріс, змужнів, одразу вирушає до рідного краю. По дорозі йому трапляється рай. Старшини раю заманюють Дурила до себе. Картина раю – просто-таки модель хрущовсь-ко-брежнєвського суспільства: тут чорнильно-паперові стосунки з суспільством, прагнення знищити тих, хто проти ідеї. І все це в ім’я світлого майбутньою.
В характеристиці старшин раю Симоненкова іронія переходить у сарказм: Одна турбота наші чола оре – а що, як в мудрі паперові гори раптово влучить іскорка вогню? Чи вистачить чорнила, щоб залить? А більше нам нічого не болить. Моторошно і бридко уявляти собі цю гору, що вивершена на гроші народу. й заступає сонце від народу.
Симоненко ганьбить творців “Евересту” за допомогою прийому самовикриття. Вони пророкують свою мудрість, а насправді це. жалюгідність і тупість:
Порода наша мудра від природи,
Ми знаєм все, бо осягнули все. І глипає на нас зворушено і гордо Щасливий предок – щирий шимпанзе.
У “Казці…” цікава інтерпретація образу засновника бюрократичного раю. Це – кам’яний ідол на постаменті. Але засновник раю – не лише Сталін, це, і Хрущов, і Брежнєв:
Бо таке на роду написано, від Адама до наших днів будуть людям світити лисини величаво мудрих вождів. Є в “Казці…” й інші образи – це повії-Музи. Вони не прикриті алегорією, оголені автором:
Там живе племін усяких Престрашенна мішанина, І зате той край зоветься – Русь єдина, Русь єдина. Серце поета переповнене непорозумінням: його страшенно пригнічувало й дратувало те, що в нашій літературі багато “низькопробних митців”, жалюгідних служак, що пишуть твори на замовлення: Скільки бідною торгували, скільки вже продавалась сама.
що назвать її мертвою мало, а сильнішого слова нема.
Неймовірно!
Хіба можна було після таких слів сподіватися на видання “Казки…”?
Чому старшини раю запобігаюгь перед Дурилом? Та тому, що їм потрібний апарат, а Дурилр підходить до цього. Та Дурило виявляється Мудрішим і ставить старшинам непотрібні питання: чого у вас, люди добрі, ноги у крові?
У “Казці…” В. Симоненко викриває лицемірство, блюзнірство, засуджуєкла-совий гуманізм, виражає непохитну віру в перемогу народу. Тому-то й втікає з раю Дурило. Кінець твору написаний у чисто симоненківській манері. Україно! Ти для мене – диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо, горда і вродлива, З тебе дивуватися повік. “Казка про Дурила” – ще не до кінця осмислений твір В. Симоненка.
Його треба читати й перечитувати. І сприйняти ідейний зміст його можна тільки при умові глибокого знання історії та літературного процесу.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)