Художньо-образний лад прислів´їв дуже складний, бо в гранично лаконічній формі висловлюється узагальнене, змістовно містке твердження, за невеликою формою криється глибинна структура, в якій приховані елементи смислу (підтекст, багатозначність, іронічне забарвлення та ін.), розраховані на кмітливість, здогадливість реципієнта. А тому в прислів´ях використовуються всі можливі шляхи образотворення, усі художні тропи, фігури та їх комбінації.
Основними тропами в прислів´ях виступають метафора, порівняння і метонімія. В основі
Такими ж численними є метафори, пов´язані з повадками тварин, птахів, якостями рослин: “Кожна корова своє теля лиже”, “Старий віл борозни не псує”, “Хоч
Не менш поширеними є порівняння: а) ознаки: “Як печений рак”; б) дії: “Пропав, як у воду канув”. У приказках порівнюється майже все: і речі та дії, що мають спільні чи подібні риси, і ті, що нічого спільного не мають (таким прийомом досягається ефект нелогічності вчинків чи невідповідності якості, ознаки): “Робить, як мокре горить”, “Потрібне, як п´яте колесо до воза”, “Свекруха любить невістку, як собаки діда”.
Дуже багато прислів´їв побудовано на різновиді метафори – персоніфікації реалій побуту: “Новий віник по-новому мете”, “Де макогін блудить, там макітра рядить”, “Плакали твої грошики”, “Впросилися злидні на три дні, та до смерті не виженеш”. Але ще більше паремій, в основі яких – зооморфізм – зображення людей у вигляді тварин. Цікаво, що більшість образів тварин вживається у сталих значеннях, за ними закріпились певні характеристики: вовк – хижий, лисиця – хитра, заєць – боягуз, свиня – нахабна, влізлива, осел – впертий, дурний, теля – наївне, віл – працьовитий: “Не будь бараном, то вовк не з´їсть”, “Ласкаве теля дві матки ссе”, “Горе дворові, де корова розказує волові”, “Посади свиню за стіл – вона ратиці на стіл” та ін.
Подібні сталі характеристики пов´язані з образами птахів: сорока – балакуча, вертлива, сова – мудра, але непривітна, орел – могутній, сокіл – швидкий, красивий та ін.; комах: бджола – працьовита, муха – надокучлива, оса – зла.
Широко використовується метонімія. Саме вона є домінантним тропом для паремій, бо пояснює їх лаконічність. Особливо продуктивно вона представлена у тематичному розряді “Людина. Риси характеру”:
Мудра голова дурному попалась.
Чого очі не бачуть, за тим і не плачуть.
Одна голова добре, а дві краще.
За дурною головою і ногам нема спокою.
Де серце лежить, туди око біжить.
Око гляне – серце в´яне.
Не сунь свого носа до чужого проса.
Роботящі руки гори вернуть,
А також “вхопитися зубами”, “задерти носа”, “гострити зуби”, “розвісити вуха”. За допомогою метонімічних метафор, синекдох у паре міях частина (деталь) заміщає ціле розгорнуте явище, розуміння якого виникає на основі асоціативних зв´язків.
Нерідко зустрічаються гіперболи: “Вола б з´їв”, “Очі на лоб вилізли”, “За кавалок кишки сім верст пішки”; літоти: “Комар носа не підточить”; або у поєднанні: “їсть за вовка, а робить за комара”.
Прислів´я відзначаються багатством зорових та слухових образів, асоціацій, тому в них поширені епітети на ознаку кольору, якості та ін.: “Руса коса – дівоча краса”, “Краснее личко – серцю неспокій”, “Чорна земля білий хліб родить”, “Де красна молодиця, там ясна світлиця”. Звукові образи підсилюються а) звуконаслідуванням: “Верба хльос, бий до сльоз”, “Ні мур-мур”, “Ні чичирк”, “Ані телень” та б) алітерацією: “Коси, коса, поки роса, роса додолу, косар додому”, “Коваль кує, ковалиха в корчму йде”, “Стругав, стругав та й перестругав”. Як в останніх прикладах, часто використовується тавтологія, яка виконує підсилюючий ефект: “Біда бідою їде, бідою поганяє”.
Часті тавталогічні сполучення типу “як лизень злизав”, “криком кричати”, “сиднем сидіти”, “лігма лежати”, “ходором ходити” та ін. До них наближені синонімічні пари: круть-верть, тишком-нишком, говорити-балакати, переливати з пустого в порожнє, заходять шарики за ролики.
У багатьох прислів´ях зустрічаються риси комізму, іронія: “Він добрий чоловік, коли спить зубами до стіни”, “Хоч того самого, аби в другу миску”, “Він мене обухом, а я його лаптьом, лаптьом – мене повезли, як пана, а він побіг, як собака”. Часто зустрічаються евфе-мізми: “Скакати в гречку”, “Куди король пішки ходить”; іноска-: “Наварити березової каші”, “Полічити ребра”, “Погладити проти шерсті”.
Недругорядну роль у приказках виконують власні назви, імена. Вони не є ознакою одиничності випадку, а, навпаки, набирають рис узагальнення, сталого значення. Наприклад, Іван – бідний, простак; Гриць – влізливий, Хома – хитрий, лукавий, Настя – хвалькувата, Солоха – балакуча: “Без Гриця вода не святиться”, “І ззаду знать, що Хомою звать”, “Не дай, Боже, з Івана пана, а з наймита господаря”, “Наша Парася на все здалася” та ін.
Для підкреслення певної характеристики чи людської вади у прислів´ях використовуються власні назви – неологізми, що увиразнюють художній образ: Сахар Медович – улесливий, підлабузник, Глек Макітрович – дурний, Михайло Незгадайло – невдячний та ін.
Поширеними у пареміографії є також неологізми на означення звичних понять: хапати дрижаки (тремтіти), справляти походеньки, посиденьки, робити витрішки (втупитись поглядом), бити байдаки (від “байда” – безтурботна людина), схопити облизня (від “облизатись”, співзвучне з “облизати макогона”), дати прочуханки (від “прочухатися, отямитися”), точити ляси, баляндраси, теревені (взукона-слідувальні неологізми на означення пустої розмови), замакітритися (від “макітра” – у народній мові голова особливо нерозумної людини порівнюється з макітрою), спантеличитися чи замутеличитися (від “теля” – наївна дурна людина), змикитити (від Микита – хитрий, порівняй “Лис Микита”) та ін. Деякі неологізми утворюються на основі звукової близькості до відомих слів, без яких не вживаються. Наприклад, фіглі-міглі (“фігель” – фокус, “мігель” – співзвучне утворення без фіксованого значення); тринди-ринди (“тринди” – награвати, триндичка – весела пісенька; “ринди” – співзвучне слово); галай-балай (від “галайкати” – голосно говорити, викрикувати, балай – слово-відзвук); тяп-ляп (“тяпати” – робити щось абияк, “ляпати” бити чимось по воді, або мокрим по сухому) та ін.
Зустрічаються неологічні утворення шляхом переходу слова з однієї частини мови в іншу. Наприклад, “велике цабе” (вигук погонича до худоби).
У прислів´ях та приказках використовуються і народно-поетичні символи: калина – дівчина, сокіл – хлопець, пара голубів – подружня вірність, червона китайка – символ козацької слави, вогонь і вода – випробування, дорога – життя та ін. Вживаються й інші прийоми та засоби образотворення, але вони менше поширені, ніж вищеназвані.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)