Підручник Українська література 10 клас
ХХ Століття
Коцюбинський напоєний соками багатющої землі своєї – і через це він став безсмертним: великі світочі людства давно вже розступилися, щоб дати місце і йому в черзі борців, мислителів і шукачів правди.
(Павло Тичина)
Михайло Коцюбинський як письменник-новатор відійшов від ідеї народництва, став одним із найталановитіших європейських прозаїків-імпресіоністів, які майстерно відтворювали мінливі враження і спостереження про навколишній світ, розкриваючи найтонші нюанси людських
Письменник і вчений Валерій Шевчук зазначив: “Творчість Коцюбинського увійшла у золотий фонд української літератури, а коли говорити про літературу ХХ століття, то саме він був однією із найяскравіших зірок, які її утверджували”.
“Все життя моє – в літературі”(Михайло Коцюбинський)
Народився Михайло Коцюбинський 17 вересня 1864 року в місті Вінниці в сім’ї дрібного службовця Михайла Матвійовича, продовжувача старовинного боярського роду. Мати майбутнього письменника, Гликерія Максимівна Абаз, походила з польської шляхти, здобула освіту і мала вишукані мистецькі
Як було прийнято в ті часи, у родині Коцюбинських розмовляли російською мовою, хоч і щиро любили все українське: пісні, перекази про славну минувшину, українські страви, звичаї та обряди. Якось, у дитинстві тяжко занедужавши, як згадував пізніше Михайло Коцюбинський, “я в гарячці почав говорити по-українському, чим немало здивував батьків”. Несподівано українське мовлення стало ніби тим пророчим знаком, що прозірливо віщував дитині долю українського патріота. Хлопчина радо ходив на ярмарок слухати лірників, особливо діда Купріяна, з розповідей якого дізнався про віковічну історію рідного народу, і сам ще десятирічним пробував складати українські пісні за відомими йому фольклорними зразками.
Михась навчався спочатку вдома з учителем Якимом Богачевським, який успішно підготував підопічного до вступу в останній клас початкової школи в містечку Бар на Поділлі, куди переїхала сім’я. Хлопець старанно вчився, багато читав, виявляв непересічні творчі здібності. Прочитавши один з учнівських творів Коцюбинського, вчитель російської словесності захоплено вигукнув: “Це майбутній письменник!” Тож на дванадцятому році життя, заохочений похвалою шкільного наставника, Коцюбинський взявся писати повість з фінського життя.
Тоді ще юний початківець і припустити не міг, що йому судилося стати одним із найвизначніших митців.
Шаргородське духовне училище, куди поступив після закінчення початкової школи Михайло Коцюбинський, вважалося закладом для дітей священиків та збіднілих дворян, проте знання тут давали грунтовні. Учні цього навчального закладу вивчали богословські науки, історію Російської імперії, французьку мову, географію. Найбільш свідомі випускники читали твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Григорія Квітки-Основ’яненка та європейських класиків. Продовжив навчання Михайло у духовній семінарії в Кам’янці-Подільському.
Втім, довго вчитися тут юнакові не довелося: після батькової смерті він став єдиним годувальником неньки й чотирьох молодших дітей. Від горя Гликерія Максимівна майже повністю втратила зір, і Коцюбинські переїхали до її сестри Марії Блоневської у Вінницю. Мрія Михайла про університетську освіту залишилася нездійсненною, тож він займався самоосвітою, давав приватні уроки, остерігаючись поліції, бо офіційного дозволу вчителювати не мав.
На часи юності Михайла Коцюбинського припадають роки, коли прогресивна молодь Російської імперії щиро намагалася служити народові, не гребуючи навіть методами терору проти високопосадовців. Михайло Михайлович ще в Кам’янці-Подільському зблизився з членами таємного гуртка народовольців, який називався “Подільською дружиною”, пропагував передові ідеї серед народу. Зв’язок Коцюбинського з налаштованими проти державного устрою молодими людьми спричинився до таємного нагляду поліції та обшуків у будинку Блоневської в 1883, 1884, 1885 роках.
Крім захоплення визвольним рухом, Михайло Михайлович знаходив утіху у власній творчості.
Садиба Коцюбинського у Вінниці, нині музей
Перший прозовий твір Коцюбинського – оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1885). Його вірш “Наша хатка” надрукував львівський журнал “Дзвінок” (1890). Незабаром Коцюбинський здійснив подорож до Львова, де познайомився з Іваном Франком, який суттєво вплинув на світогляд молодого митця.
За порадою Івана Яковича Коцюбинський спробував себе у жанрі художнього перекладу, досить майстерно переклавши окремі твори Адама Міцкевича, Генріха Гейне, Елізи Ожешко, Федора Достоєвського.
У 1885 році Михайло Михайлович увійшов до підпільної “Молодої громади” українофілів-соціалістів, за що був притягнутий до судової відповідальності. Підкреслимо, що політичний вибір Михайла Михайловича відповідав духові часу, адже соціалістичними ідеями тоді захоплювалася більшість передових людей. У Вінниці юнак мав великий авторитет, тож громадськість обрала його гласним міської думи.
Намагаючись виправдати довір’я виборців, Михайло Коцюбинський неодноразово виступав проти окремих ухвал думи, але скоро збагнув, що нічого змінити не вдасться й з розпачу перестав відвідувати засідання. До того ж, націоналістичні переконання митця зміцніли настільки, що 1892 року він увійшов до таємного “Братства тарасівців”, гаслом якого було національно-культурне відродження України. Одним із напрямів діяльності товариства було розширення тематичних меж української літератури, заперечення її вузького народницько-просвітницького призначення, підвищення художності творів красного письменства.
Своєрідний літературний маніфест “тарасівців” Михайло Коцюбинський готував разом із педагогом Миколою Чернявським.
1891 року Коцюбинський екстерном склав екзамен і отримав атестат народного вчителя. З цього часу він уже міг працювати без жодних перешкод. Михайло Михайлович влаштувався домашнім учителем дітей бухгалтера цукрового заводу Мельникова. У вільний час Коцюбинський безплатно вчив грамоти й селянських дітей, за успіхи винагороджуючи їх цукерками. Учні дуже любили свого наставника й довірливо розповідали йому про своє життя.
На основі дитячих розповідей Коцюбинський написав чудові оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “Маленький грішник”. Високо поцінував “Харитю” Панас Мирний, який відразу після публікації цього твору в журналі “Дзвінок” написав авторові: “Прочитав я її й не стямився. У такій невеличкій приповістці та так багато сказано!
Та як сказано? Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком, невеличкими добірними нарисами, що розгортають перед очима велику – безмірно велику – картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибоких думок, тасмні поривання душі, забої невеличкого серця. Та так тілько справжній художник може писати!”
У селі Лопатинці на Вінниччині, де Михайло Михайлович учителював упродовж двох років, він також створив повість для дорослих читачів “На віру”, яку надрукував львівський журнал “Правда” (1892). Щире ставлення до дітей, з якими Коцюбинському доводилося спілкуватися на Поділлі, в Бессарабії, Криму і Карпатах, було однією з домінуючих рис Михайла Михайловича. Подаючи його яскравий словесний портрет у зрілі роки, фольклорист Володимир Гнатюк наголосив: “Середнього росту, стрункий, худорлявий, в останніх часах тропіки похилений, одягнений скромно, але все без найменшого закиду і, звичайно, з якоюсь квіткою в бутоньєрці. Квіти – це була його пристрасть і розкіш… Любив пристрасно природу і давав цьому вираз на кожнім кроці.
Любив добрих людей, приємне товариство, а знайшовшись у ньому, любив вести безконечні розмови. Незвичайно любив дітей і ніколи не пройшов коло них. щоб їх не зачепити, не заговорити та не пожартувати трохи”.
Зі своєю дружиною, Вірою Устимівною Дейшею, Михайло Коцюбинський познайомився в 1894 році. Вона вважалася справжньою красунею, до того ж високоосвіченою, музично обдарованою. Дівчина віртуозно грала на піаніно, була слухачкою Бестужевських курсів, ще й брала участь у боротьбі за народні права і на півроку була за це ув’язнена. На запрошення нареченого вона приїхала в Крим у вересні 1895 року, а в січні 1896 року закохані одружилися. Віра Устимівна виявилася прекрасною господинею, добре ставилася до старенької матері свого чоловіка, належно піклувалася про досить велике сімейство, адже у шлюбі з Михайлом Михайловичем виростила чотирьох дітей.
Наприкінці 1896 року в молодого подружжя народився первісток Юрій, котрий згодом став одним із більшовицьких лідерів, знищених тоталітарною системою. 1937 року Юрія Коцюбинського на основі сфабрикованих свідчень розстріляли. Так загинув той, на кого батько покладав свої надії, хто міг принести славу і користь рідному краєві.
З 1892 року Коцюбинський працював членом філоксерної комісії, створеної для боротьби з епідемією на виноградниках у Бессарабії – спочатку поблизу Кишинева, потім на узбережжях річок Пруту й Дунаю. “Ці краї дали мені дуже багато вражень, і я з приємністю згадую час своєї служби на філоксері, хоч довелося пережити і багато гіркого”, – згадував митець. Через три роки письменник продовжив цю справу в Криму, але восени 1896 року так тяжко застудився, що змушений був покинути працю в польових умовах. Негаразди зі здоров’ям та відчуття психологічного дискомфорту призвели до рішення повертатися в рідний край.
Коцюбинський сподівався на посаду в Чернігівському земстві, проте йому категорично відмовив губернатор, який вважав письменника неблагонадійним через публікацію повісті “Для загального добра” в галицькому журналі “Зоря” (1896). У цьому творі було показано трагедію зубожіння молдавських трударів внаслідок політики царського уряду, не зацікавленого в фінансуванні заходів для відновлення уражених хворобою виноградників.
У 1898 році Михайло Коцюбинський із сім’єю переїхав до Житомира, де почав видавати газету “Волинь”, а згодом повернувся до Чернігова, де йому запропонували очолити відділ сільськогосподарської статистики в губернському земстві. Чернігів у ті часи був невеликим провінційним містом, проте розміщеним неподалік від Києва, що давало змогу письменникові брати участь у літературних і громадських заходах. Разом з однодумцями Коцюбинський заснував у Чернігові місцеву організацію “Просвіта”, не боячись відверто афішувати свої українські патріотичні переконання, хоч на роботі мусив спілкуватися тільки російською мовою.
Культурно-просвітницька діяльність письменника ще більше занепокоїла губернатора, який нацькував на Коцюбинського жандармів і шовіністично налаштовану публіку, що домоглася виключення з “Просвіти” і митця, і його дружини.
Творчий доробок Михайла Коцюбинського надзвичайно цікавий також чудовою новелістикою. Найбільш високохудожніми вважають новели “На камені” та “Цвіт яблуні”, написані в Чернігові в 1902 році. Обидва твори позначені імпресіоністичними рисами.
Новелу “На камені” сам автор назвав аквареллю. Цей твір справедливо вважають перлиною психологічної прози в красному українському письменстві початку XX століття. Літературознавець Сергій Єфремов про новий етап творчості Коцюбинського, що якраз і відкривався цим твором, писав: “Од українського реалізму взяв він твердий грунт і прозору ясність думки; од французького натуралізму – тверезий погляд та неабияке шукання потрібної йому краси всюди, куди тільки може око художника зазирнути. Але ж од себе додав сюди своєї власної най коштовнішої риси: оте глибоке переймання психікою героїв, вигадливість художніх образів, уміння передавати настрої й внутрішні переживання, нарешті, бунт проти засмічування душі.., протест проти дрібної буденщини, аристократизм духу і невпинне простування до світла, до краси, до ідеалу – це вже самому Коцюбинському належить, це його власне, не позичене добро”.
У 1905 році почастішали факти підпалу поміщицьких маєтків і розправи бунтарів над панами. Уряд кинув війська на придушення селянських повстань. Коцюбинський став не тільки очевидцем, а й учасником протистоянь, свідомо наражався на небезпеку, прагнучи бути разом з народом.
У листі до Івана Франка про ситуацію в Східній Україні він повідомляв:”Ми живемо, як на вулкані, або краще – ми самі той вулкан, жерло якого сліпий уряд хоче засипати трісками і тим спинити вибух”. Як чиновник Михайло Михайлович отримував дані про людські втрати в революційних подіях і кількість приречених до страти бунтарів. Ці страшні дані додавали Коцюбинському чимало страждань.
Свої переживання, втому й виснаження він передав у новелі “Intermezzo”, а революційні події змалював у повісті “Fata morgana”, новелах “Подарунок на іменини” та “Коні не винні”.
Повість “Fata morgana* Коцюбинський писав у два етапи: першу частину закінчив у 1903 році, другу – в 1910 році, продовживши тему боротьби селян за землю та придушення повстань каральними загонами. В основу повісті лягли дійсні факти. Письменник прагнув вивести типові образи селян, показати, яку велику роль відігравала приватна власність на землю в їхньому житті.
Головними героями повісті стали Андрій та Маланка Волики, які мали своїх прототипів – подружжя Соломчиних із села Лопатинці. Через образ Маланки митець передав хліборобський дух українського народу, його любов до землі й предковічне вміння на ній працювати. Висвітлено в повісті й революційний рух, правдиво відтворено атмосферу складної суперечливої доби.
Новели “Подарунок на іменини” та “Коні не винні” вражають страшною життєвою правдою. У першій розповідається про те, як поліцейський чиновник робить садистський дарунок своєму малолітньому синові, привівши його на страту революціонерки. Головний персонаж наступної новели – поміщик Малина – ліберал і народолюбець, вдавано обурений негідними вчинками сина.
Коли ж виникає загроза розграбування повсталими селянами його маєтку, Малина погоджується на перебування в садибі карального загону кінних козаків, мотивуючи своє рішення тим, що коні не винні й потребують їжі та відпочинку, не беручи до уваги того, що козаки приїхали жорстоко розправитися з бунтарями.
Літературознавці творчість Михайла Коцюбинського поділяють на твори реалістичні – “На віру” (1892), “Ціпов’яз” (1893), “Для загального добра” (1896), “Дорогою ціною” (1902), психологічні – “В путах шайтана” (1899), “Лялечка” (1901), “Поєдинок” (1902), “На камені” (1902), соціальні – “Сміх” (1906), “Fata morgana” (1904; 1910), “Коні не винні” (1912), “Подарунок на іменини” (1912). Високохудожні психологічні новели Коцюбинського водночас мають виразні риси імпресіонізму: “Цвіт яблуні” (1904), “Intermezzo” (1909), “Хвала життю” (1912). Про художні особливості цих творів Валерій. Шевчук писав: “Ніхто ніколи ні до Коцюбинського, ні після нього не створював пластикою слова такого виняткового враження, і саме в тому нам бачиться немеркнуча велич його художніх тканин.
Він умів створювати неповторну “матерію прози”, яка завжди чаруватиме читача, не глухого до естетичних сприйнять”. До найбільш колоритних творів останнього періоду життя Коцюбинського належать оповідання “Що записано в книгу життя” (1911) і повість про життя гуцулів “Тіні забутих предків” (1912), написана під впливом незабутніх подорожей митця в Карпати.
Міжпредметні паралелі. Сучасний японський режисер Сехей Імамура створив фільм “Легенда про Нараяму”. і У цій картині син, який залишив, за предківським звичаєм, немічну матір у горах помирати, на мить повертається, щоб сповістити їй про добрий знак: іде сніг. Коцюбинський набагато раніше написав психологічну новелу “Що записано в книгу життя”, в якій вражає епізод добровільної емер і ті матері, що стала тягарем для всієї родини і попросила сина відвезти її взимку до гаю. До речі, у сцені похорону Івана з повісті “Тіні забутих предків” письменник теж показав торжество життя над смертю. Біля мертвого Івана залишаються тільки три немічні бабусі, бо решта зайнята веселощами при багатті надворі й похоронними іграми.
Ці три жінки асоціюються з античними мойрами, богинями долі людини: Лахесіс витягала жеребок, визначаючи долю, Кліо пряла нитку життя, Атропос обрізала нитку життя.
Коцюбинський був поліглотом, знав польську, російську, болгарську, італійську, молдавську, французьку, румунську, татарську, турецьку та циганську мови. Це давало прозаїкові змогу читати багато творів мовами оригіналу, перекладати деякі з них, вільно спілкуватися й листуватися з європейськими митцями, подорожувати. Наприклад, тричі Коцюбинський побував на італійському острові Капрі (1909, 1910, 1911), де лікувався, творчо працював, зустрічався з Максимом Горьким, Іваном Буніним, Федором Шаляпіним, іншими зарубіжними митцями.
Коцюбинський зробив суттєвий прорив уперед як прозаїк і теоретик літератури, що спрямував розвиток українського красного письменства в річище модернізму.
Тяжким життєвим випробуванням для Коцюбинського була хвороба серця, яка щороку все більше заважала митцеві займатися творчістю. Михайло Михайлович витрачав чимало коштів і часу на лікування, проте найкращі кардіологічні клініки Німеччини, Італії, Австрії мало чим допомагали. На початку 1913 року письменник повернувся до Чернігова, де 25 квітня помер. Останніми словами вмираючого були: “Я жити хочу!” Було тоді Михайлові Михайловичу лише 48 років.
На смерть давнього друга відгукнувся Панас Мирний статтею “Над розкритою могилою славетного сина України М. Коцюбинського”, в якій писав:”Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і. як великий будівничий, виводив свої мистецькі твори, повні художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей”.
Поховали Коцюбинського на Болдиній горі у Чернігові, де особливо любив відпочивати митець. Тут встановлено пам’ятник письменнику (скульптори Ф. Коцюбинський, С. Андрійченко). На Південному Бузі є скеля Коцюбинського, а в місті Шаргороді встановлено пам’ятну стелу (скульптор М. Непорожній).
У Вінниці діє музей Коцюбинського, у Барі, Шаргороді та Лопатинцях відкрито музейні кімнати, присвячені письменникові.
Словникова робота. 1. Запам’ятайте новий термін.
Імпресіонізм (фр. impression – враження) – напрям у мистецтві й літературі середини XIX – початку XXІ століть, представники якого намагалися відтворити навколишній світ у всій його змінюваності й рухливості, а також показати найтонші відтінки настрою, почуттів людини. Виник у Франції, яка вважається колискою імпресіонізму. В цьому стилі творили художники Клод Моне, Едуар Мане, Едгар Дега, Каміль Піссаро, Огюст Ренуар. В Україні художниками-імпресіоністами вважають Олександра Мурашка, Миколу Бурачека.
Представниками імпресіонізму в літературі є Альфонсо Доде, Гі де Мопассан, Стефан Цвейг, Кнут Гамсун. З-поміж українських прозаїків у цій І стильовій манері працювали Михайло Коцюбинський, Григорій Косинка, Андрій Головко, Микола Хвильовий, Гнат Михайличенко, Мирослав Ірчан.
Пам’ятник Михайлові Коцюбинському у Вінниці. Скульптор М. Вронський
(1 votes, average: 5.00 out of 5)