Не так вуж часто зустрічаються книги, читання яких становить враження бесіди з мудрими й розуміючими тебе співрозмовниками. Ще рідше попадаються книги – “друзі”, що роблять нас краще й розумніше. Я змогла б по пальцях перерахувати такі. Із класики – ” Війна й мир”, “Тихий Дон”, деякі повести А. Куприна. Із сучасної літератури – “Доктор Живаго” Б. Пастернаку, “Білі одяги” В. Дудинцева, “Факультет непотрібних речей” Ю. Домб – ровского, “Життя й доля” В. Гроссмана. Напевно, я не помилюся, якщо скажу, що
Герої їх важко знаходять моральну волю й нелегко роблять моральний вибір. Довгі роки шукають свій шлях у житті Пьер Безухов і Андрій Болконский. Метається в боротьбі Григорій Мелехов, платячи свій і чужа кров. Болісно приходить до усвідомлення наукової істини й свого боргу Федір Дежкин з “Бєлих одягів”. Ці й інші герої знаходять внутрішню волю тільки тоді, коли роблять свій життєвий вистражданий вибір.
У цьому творі я зможу висловитися тільки про деяких героїв романів Домбровського й Гроссмана.
У романі “Факультет непотрібних речей” багато діючих осіб.
Але для деяких, виявляється, навпаки. Втратившись зовнішньої волі, вони знаходять величезну внутрішню, тому що життя перед ними з’являється по – іншому.
Переміняються слідчі, ідуть стомлюючі допити, сиплються погрози. Але Зыбин ламає хитромудрі пастки катів, спростовує їхньої догми, доводить, що, зневажаючи права людини на думку, совість, достоїнство, система перетворюється в “факультет непотрібних речей”. Арештант Зыбин кидає виклик всьому вартовому апарату.
Вистояти йому допомагає той вибір, що він зробив: краще вмерти, чим змінити своїм моральним принципам. І ще він думає про суд нащадків над його часом і над ним особисто. Що ж, ми, нинішні “судді”, виносимо свій вирок:
“Підсудний Зыбин повністю виправданий. Він деякий з тих, хто гідний, носити високе звання Людини!”. Ще більш широко й узагальнено тему волі й необхідності досліджує Василь Гроссман.
Роман “Життя й доля” величезний і по обсязі, і по кількості діючих осіб, читається дивно легко й швидко. Автор розглядає події, начебто з висоти пташиного польоту, але в нього зіркі очі орла, які бачать кожний рух душі героїв.
Критики відзначають, що письменник продовжує традиції, закладені “Війною й миром”. З радянських романів, мабуть, лише “Тихий Дон” перевершує масштабністю добуток Гроссмана. Варто також мати через, що воно залишилося незавершеним. Лев Толстої писав про свою епопею: це не роман, ще менш поема, ще менш історична хроніка, це те, що хотів виразити автор у тій формі, у якій воно виразилося.
Здається, і Шолохов, і Гроссман могли б підписатися під цими словами.
Віссю оповідання роману “Життя й доля” є події під Сталінградом. Але письменник сміло проникає й у Москву, і в інші міста, і у фашистський концтабір, і в катівні бериевских катів, робить подорожі в часі. Може бути, головне в романі – це роздуму автора (і читача) про волю і її роль для народу в цілому й для кожної людини окремо.
Ступінь моральної волі не залежить від положення людини в суспільстві. Ув’язнений може бути більше вільним, чим кат, позбавлений моральності. Люди, осліплені ідеєю, заради якої відбуваються злочини, так само не вільні, як і кати.
Як не дивно, але сама вільна людина в романі – “кербуд” Греков, оточений зі своїм невеликим гарнізоном у будинку “шість дріб один”. Коли загін відвідав з “перевіркою” політрук Сошкин, збурюванню його не було межі. Особливо непрощенним здавалося те, що солдати говорили командирові “ти” і кликали “Ванею”.
Сошкин робить висновок: ” не військовий підрозділ, а яка – те Паризька комуна”. Навіть Паризька комуна йому, комуністові, здається небезпечною! Настільки керівники звикли вважати, що людьми можна розпоряджатися як завгодно. Повідомлення політрука пішло по інстанціях, викликаючи гнів усе більше високого начальства.
Люди – винтики, от філософія таких, як Сошкин. Сам він теж винтик, тільки побільше. Хіба можна назвати такого вільним?
Греків же вважає, що “не можна людиною керувати, як вівцею”. Його авторитет заснований не тільки на званні, але, насамперед на досвіді, розумі, хоробрості. Сталін і командування в період відступу влітку 1942 року видавали жорстокі накази, виправдуючи власні помилки.
Але не розстрілами й заградотрядами була виграна війна.
“Кербуд” Греков на прикладі свого будинку показує, що можна воювати по – іншому. Його бійці бачать свою мету в тім, щоб бити й бити фашистів, хоча й знають, що з будинку їм не вибратися. Сам командир не бажає відволікатися на порожні справи, відмовляється робити великі щоденні звіти.
Так, у гарнізоні Грекова з’явилися звільнені люди, там панує дух справді дружньої відповідальності один за одного, готовність прийняти удар атак на себе.
Як квітка іноді виростає серед каменів, так серед боїв розцвітає молода любов Сережи Шапошникова й радистки Каті Венгровой. Греків сам “поклав око” на Катю, але, помітивши їхні відносини, робить благороднейший учинок – відправляє закоханих із приреченого будинку. Здається й нам, як Сереже, що дивляться на нас “прекрасні, людяні, розумні й смутні очі” командира.
Ми віримо словам Грекова, що він хоче волі й воює за неї. Як отут не згадати Гете:
Лише той гідний життя й волі, Хто щодня за них іде на бій!
Сьогодні багато говорять про волю. Не можна тільки забувати, що воля без правди неможлива. І прав Гроссман, сказавши, що важко жити без правди або з підрубленою, підстриженою правдою. Частина правди – це вже не правда.
Письменники, що розповіли нам правду, зробили нас трішки вільніше.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)