Роки Великої Вітчизняної війни – це страшний, грізний і водночас славетний період нашої історії. В цей час весь народ став на захист своєї землі. Олександр Довженко бачив гіркоту поразок і відступів початку війни.
У листі до своєї дружини від 4 червня 1942 року він пише: “Я буду писати про страждання, і героїзм, і трагедію свого народу”. А вже 13 листопада 1942 року в газеті “Известия” було опубліковане його оповідання “Воля до життя”, яке і дало відповідь на питання: завдяки чому вистояв і не загинув народ?
Це оповідання –
Опритомнівши після втрати свідомості, він не дає собі заснути словами “втрачаю свідомість”. І, щоби цього не сталось, закрив рану, щільно притулившись до дерева, і широко розплющив очі.
Вся поведінка Івана після поранення – приклад величезної напруги всіх фізичних і душевних сил з єдиною метою: вижити. Після ампутації руки лікування
Заради коханої, заради золотого свого Поділля, заради самого життя він змагався зі смертю.
Він не тільки зумів підняти своє помираюче тіло, а й захопив усіх присутніх своєю волею до життя. Хірург був вражений такою мужністю, “ніколи ще не хотілось йому так палко врятувати життя людині, як зараз”. Вони зробили ще одну спробу і перемогли!
“Ви виграли генеральну битву майже без всяких засобів до перемоги”,- констатував лікар. Особисто мене цей твір багато чому навчив. Часто я здаюсь під тиском обставин і припиняю боротьбу.
Труднощі здаються непереборними. Але прочитавши оповідання Довженка, я по-новому подивився на себе, свої вчинки. Я збагнула, що справді необхідно мати волю до життя, і не тільки на війні.