Володимир Висоцький народний поет, що вийшов з народу

Володимир Висоцький розповів нам майже про усім, чим жив народ. І про війну, що побачив не тільки очами хлопчика, але й з погляду навченого бійця Великої Вітчизняної, і про космонавтів, спортсменів, альпіністів, шоферах, моряках, поетах – про усім. Крім того, він був прекрасний фейлетоніст, сатирик

Гостроті й злободенності його пісень-жартів може позаздрити досвідчений журналіст

Здається, що якби він не був чудовим актором, те така багатогранність тим виявилася б йому не під силу. Треба вміти перевтілюватися не тільки зовні, але й духовно,

щоб відчути себе бійцем штрафного батальйону, скелелазом, підводником, хворим психушки, боксером…

…Лягти б на дно, як підводний човен,

Щоб не могли запеленгувати

Часто скорбота, невміння бути таким, як всі, змушували поета сумувати, замикатися в собі. Його ставшая класичної “Полювання на вовків”

Краще вираження цих протиріч. Він дійсно вважав себе що труїться, як багато ранимих творчих людей, що випередили свій час. Але Висоцький був упевнений, що вирветься із загону:

Тільки я з окруженья вийшов

За прапорці, спрага життя сильней…

Висоцький виріс із Окуджави, але відмінний

від нього, як Маяковський від Єсеніна, як Бетховен від Моцарта. Не зрячи перший збірник його віршів-пісень був названий “Нерв”. Слабкий музикант, він співав на нервах, на межі почуттів, але й був він оголеним нервом нашої епохи – її совістю

…Я не люблю, коли безневинних б’ють,

Я не люблю, коли мені лізуть у душу,

Тим більше, коли в неї плюються

Його життя виявилося короткої, але, немов спаленілий в атмосфері метеор, він залишив нам ярчайшее враження “про час і про себе”. У Росії не було будинку, де не звучав би його хрипловатий голос із винятковим розспівом приголосних. Використання напівзабутих термінів, символічних образів, простонародних виражень, жаргону, незвичайні епітети створювали в його віршах яскраві характери персонажів; глибина й змістовність невеликих віршованих нарисів унікальна. І, що надзвичайно важливо для всенародного барда, Висоцький був абсолютно чесний у своїй творчості:

Мене знову вдарило в озноб.

Гуркоче серце, немов у бочку камінь

У мені сидить волохатий, злісний жлоб

З мозолистими, чіпкими руками.

Коли, мою помітивши муку,

Друзі бурмочуть: – Снову загуляє…

Мені тісно з ним, мені з ним невмоготу

..Я оправданья зовсім не шукаю, –

Нехай життя йде, вислизає, тане,

Але я собі мгновенья не прощу,

Коли мене він раптом долається

Сатира його над виродливими явищами життя так само незвичайна. Чаші всього письменники й поети іронізують над собою, через себе показують навколишню реальність. Висоцький щораз створює самостійного персонажа: найчастіше міщанина, обивателя. І отут він досить схожий із Зощенко. Чого коштує його, що теж став класичним, діалог у телевізора:

…Отут на роботі так накувиркаешься,

Прийдеш додому – там ти сидиш

Ну й мене, звичайно, Зин,

Негайно ж тягне в магазин,

А там – друзі, адже я ж, Зин,

Не п’ю один

Висоцький не далекий філософії. І його міркування про сенс життя не менш глибока, чим сатира:

…Різниці немає ніякий між Правдою й Неправдою,

Якщо, звичайно, і ту й іншу роздягнути…

…Щира Правда божилася, клялася й ридала,

Довго боліла, скиталась, мала потребу в грошах.

Брудна Неправда чистокровний коня украла

И поскакала на довгих і тонких ногах.

Хоч і рідко, часто завуалированно, у рядках Висоцького проскакує ніжна лірика. І отут він знову схожий Смаяковским.

Я поля закоханим постелю,

Нехай співають у сні й наяву!

Я дихаю – і, виходить, я люблю!

Я люблю – і, виходить, я живу!

Ким же він був більше – Володимир Висоцький? Поетом? Співаком, бардом? Актором? Чи не так це важливо?

Важливо, що він був особистістю!

Його улюблена роль у театрі, роль, про яку мріють всі артисти, – Гамлет. Грав він її по-своєму, і – блискуче. У житті він завжди був небагато Гамлетом:

Я знав, що, відриваючись від землі,

Чим вище ми – тим жорсткіше й суворішай

Я йшов спокійно прямо в королі

И поводився принцом-доступником крові…

Цей вірш так і називався: “Мій Гамлет”.

… Я прозрівав, дурніючи з кожним днем,

Я прогавив домашні інтриги.

Не подобався мені століття, і люди в ньому

Не подобалися…

И кінцівка цієї, не занадто відомої, пісні-монологу – життєвий критерій поета:

…геніальний сплеск схожий на марення,

У рожденье смерть переглядає косо.

А ми все ставимо каверзну відповідь.

И не знаходимо потрібного питання

Доля не завжди сувора до геніїв. Після легалізації Висоцького, після його смерті написано багато дослідницьких статей про його творчість. Але ці статті всього лише “написані”, про їх не можна сказати, як про вірші Висоцького, – “створені”.

Звичайно, треба вважати удачею, що, створивши своєрідний синтез міського твердого романсу із солоною народною піснею, він не скотився до вульгарності, як багато хто “модні” виконавці, що понаїхали останнім часом з еміграції в Росію. Удачею можна вважати й те, що в цей період магнітофони стали доступні рядовим радянським трудівникам. Але бардів у той час був не так вуж мало, а лише Висоцького з однаковим задоволенням слухали й естети, і сноби, і роботяги, і влада імущі

Може, успіх прийшов за рахунок ранніх злодійських пісень? Кому, як не жителям Росії, любити зековские пісні – ніяк, у нас у країні тоді сидів кожний третій, а кожн другий міг сісти

Мені не можна на волю,

Не маю права,

Можна лише від дверей

До стіни

Мені не можна ліворуч,

Мені не можна праворуч,

Можна тільки неба шматок,

Можна тільки сни…

А може, сатира принесла таку популярність. Не анекдоти на кухні, з оглядкою, а відверте глузування вголос, під музику:

Ми пильні – ми таємниць не розбовтаємося

Вони в надійних, жилавих руках

До того ж цих таємниць ми знати не знаємо,

Ми розумникам секрети довіряємо,

А ми, дасть Бог, походимо вдураках.

Або ж – глибоке розуміння кожного типажу, кожного герой^-героя-міні-героя пісень-новел, пісня^-есе, пісень-нарисів:

Жив я з матір’ю й батей

На Арбаті, століття б так,

А тепер я в медсанбаті

На ліжку, весь у бинтах.

Що нам слава, що нам Клава –

Медсестра й біле світло.

Помер мій сусід, що праворуч,

Той, що ліворуч, – еше немає.

Не зрячи ж у народі вважали, що Висоцький відбував строк, працював шофером-дальнобойшиком, ходив на судні матросом, був прикордонником, воював з фашистами, був спортсменом – усього не перелічиш

И нас хоча розстріли не косили,

Але жили ми, підняти не сміючи око.

Ми теж діти страшного років Росії –

Безвременье вливало горілку внас.

От де швидше за все криється відповідь – народний поет, що вийшов з народу. З народною, звичною мовою, з народними, простими на перший погляд, потребами, із всенародним “недоліком”, так вдобавок нелегальний, невизнаний офіційно!

…І об склянку бутилкою дзенькаючи,

Яку витяг із книжкової полиці,

Він випалив: “Так це ж про мене!

Про нас про всіх, які до чорта вовки?!”

Ну все – тепер, звичайно, щось буде,

Уже три роки – у день по п’яти дзвінків.

Мене кличуть до себе більші люди,

Щоб я їм співав “Полювання на вовків”.

А ще Висоцького, звичайно ж, любили за щирість:

…Я від суду ховатися не має наміру:

Коль призвуть – відповіщу на запитання.

Я до секунд все життя свою виміряв

И зле-бідно, але тяг свій віз.

Але знаю я, що брехливо, а що свято –

Я зрозумів це все-таки давно.

Мій шлях один, усього один, хлопці,

Мені вибору, по щастю, не дане