В вечірню годину, де в зорях долина. Де вогником світиться дім, Шумить під вікном молода тополина. Неначе у серці моїм.
Там юність ходила у росах до хати І жевріла цвітом вона, Там батько не спить і задумалась мати, Ота, що у світі одна.
Синів виростали, не зводили з ока. Любили в житті над усе,
Шумить під вікном тополина висока, Мов звісточку дальню несе.
А вогник їм сяє, мов спогад про сина, Не все ж повертає назад. І журиться вікнами наша хатина, І шепче задумливий сад.
Та де б не ходив я в далекій дорозі, В чужім чи у ріднім краю, Я
Бо дивляться в далеч засмучені очі, Хоч тінь там моя промайне,
Бо світиться вогник у темнії ночі. Мов кличе додому мене!
Коментар Вогник у рідній оселі… Там батько й мати в тривозі очікують сина чи доньку. Спочатку зі школи, з прогулянки, з першого побачення, потім – з далекої дороги.
Всім, хто бачить той вогник, хто прямує до нього, кого він кличе, теплом зігрівається серце – їх там чекають, їх люблять, про них турбуються. Тож не можна забувати дороги до рідного дому, не можна не думати про найближчих людей – батька й матір, слід частіше відвідувати їх, надсилати звісточки, адже завжди вони вдивляються, чи не майне за вікном хоч тінь їхніх уже дорослих сина чи доньки, котрі для них завжди залишатимуться дітьми.