Всі, кому траплялося побувати в Смоленську, напевно відвідали курган Безсмертя в Реадовском паренню. Цей величний монумент на південно-західній окраїні міста створений руками самих жителів. Землю несли хто в чому міг з усією округи – отовсюду, де за двадцять шість із половиною місяців окупації гітлерівські кати розстріляли й замучили більше 135 тисяч чоловік. Тоді, в 1943 році про меморіал і мовлення не було, але про усім, що випало на частку земляків, що перетерпів “край, що страждає в полоні”, що прийшов “разом з нашею перемогою”
Після вже відомого вступу “Батьків і прадідів прикмета…”, що завершались грізним рядком: “Грім гримнув – почалася війна…” – випливала глава “Голошение”1. Що означає це слово, імовірно, мало кому в наші дні знайоме? Заглянемо в тлумачні словники – “обрядний плач із голосіннями, особливо по небіжчику”. Але їм же супроводжувався й весільний обряд, і проводи солдатів.
Голосили по тому або над тим, кому дорога назад додому замовлена, хто залишав його надовго або назавжди.
Глава починалася так:
Зі століття в століття, з роду в рід, З далекої старовини У крові
Два вірші – “Війна, воїна. Кожний з нас…” і “Під вражим тяжким колесом…” – датовані 1942 роком, а з коментарю до них (2, 4 і) довідаємося що в робочому зошиті автора вони позначені 12 серпня 1942 року і є не чим іншим, як варіантами глави “Голошенье”. В остаточний текст вони не ввійшли.
Третій розділ публікації “Коси, коса…” вам уже відома як другий розділ. Від першого варіанта вона відрізняється лише декількома новими строфами, потім випливала глава “Біженці”, що з’явився в газеті 11 грудня В ній розказане про нескінченний людський потік що “на схід Від фронту гнав колеса” і “стільки вивалило раптом Гуртів, возів, тритонок, Коней, коліс, дітей, бабів, Вузлів, ганчір’я, торбинок…”, а відбиті в ній враження “киплячого літа війни” 1941 року на Україні
Однак згодом глава ця перетерпіла чималі зміни. Якщо в першому її варіанті мова йшла лише про те, як “величезний край війна гнала З поспішно взятою ношею”, то в остаточній редакції ми читаємо й про те, як “за черешки узялися лопат. За тачки жіночі руки”, як
Готові були день і ніч Копати із завзятістю жіночим, Щоб чим-небудь військам допомогти На рубежі смоленському Щоб хоч у рідній стороні, У свого порога, Хоча б на малий строк війні Перерити дорогу…
Перед нами вже не безпомічний некерований потік, а конфронтуючій війні сила жіночої, материнської любові, жінки, що відстоює найдорожче – життя дітей, чоловіків, батьків, незалежність Батьківщини. І аж ніяк не випадково наша післявоєнна література (Ф. Абрамов, В. Распутін і ін.) з величезною повагою й непідробленою любов’ю віддала (бути може, ще не сповна) данина подвигу жінки на війні. “Згадаємо… тільки один подвиг російської баби в минулій війні… – говорив на VІ з’їзді письменників Федір Абрамов. – Адже це вона, російська баба, своєю надлюдською роботою відкрила другий фронт, якого так жадала Радянська Армія… Найчастіше сама голодна, разутая й роздягнена… із щирим терпінням і покірливістю російської селянки несла свій важкий хрест вдови-солдатки, матері загиблих на війні синів”1.
Не меншу данину віддала цій темі наша багатонаціональна література, оспівавши на своїх сторінках жінку-матір, жінку-патріотку, а в їхній особі – Матір-Батьківщину. Об цьому багато рядків А. Адамовича, Я. Бриля, В. Бикова, Ч. Айтматова, письменників Латвії, Литви, України
Глава “Гостинчик” (16 грудня 1943 року) оповідає про ті ж сумні спогади страшних днів відступу, коли супротивник наближався до Москви. Надалі вона частково увіллється в п’ятий розділ поеми, що розповідає про гірку правду тих днів, про те, як “синів рідної землі… по тій землі вели на захід під конвоєм”, а “баби всім підряд заглядають в обличчя”, намагаючись ненароком передати припасений вузлик немудрящей їжі:
Прийми, що є, солдат; Кивни, скажи що-небудь, Мол, той гостинець святий И доріг, мол. Спасибі
Це одне із самих сумних місць, і в остаточному варіанті поеми Твардовский скаже про неможливість, неприпустимість забуття тих борошн: “Ні, мати, сестра, дружина, И всі, хто біль зазнав, Той біль не отмщена И не пройшла з перемогою”.
И нарешті, останнє оповідання, що завершує ту військову публікацію, – “Солдат і солдатка” (18 січня 1944 р.), у поему не ввійшло. З 1945 року воно стане відомо як самостійний вірш “У шляху”. Завершувалася публікація так:
У вогні, у вогні полсвета, Вогнем горить захід Сім’я в дорозі десь, У шляху отец-содат.
Поема виявилася в повній залежності від часу, від самого ходу війни. І знову Твардовский “пісню відклав, перервавши на половині”, а в лютому того ж 1944 року повернувся до “Теркину”.
Але “Будинок у дороги” не забутий і не відкладений – іноді в задумах поета він висувається на передній край, як би випереджаючи “Теркина”: “До остаточного закінчення “Теркина” хочу закінчити іншу штуку, що почав уже давно, але вона, мабуть, і не могла бути кінчена до нинішнього етапу війни…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)