Якого стану внутрішнього
Просвітління піднявся дух
Пушкіна…
В. Бєлінський
В одній статті Е. Евтушенко я прочитала, що кожного поета можна зрівняти з музичним інструментом: Михайло Лермонтов – ридаючий рояль, Олександр Блок – трагічно звучна скрипка, Сергій Єсенін – селянська тальянка. Але є поет, що персоніфікує собою цілий оркестр. Звичайно ж, цілому оркестру подібний Олександр Сергійович Пушкін.
Вірш “Божевільного років згаслі веселощі…” – один з перших добутків, створених поетом у дні болдинской
Пушкін як би з висоти оглядає своє життя. Вірш – і підведення підсумків, і заявка на Майбутнє. У ньому звучить мотив, у тім або іншому ступені вже затрагивавшийся в інших віршах: роздуму про мету й сенс існування.
Погляд в “минулі дні” повертає нас до кінцівки шостої глави “Євгенія Онєгіна”, де Мова йде “про юність легкої”, а світлий смуток ріднить цей вірш із добутком “На пагорбах Грузії”.
При публікації “Божевільного років згаслі веселощі…” Пушкін дав йому заголовок “Елегія”. Як відомо, замолоду поет віддав
Воно являє собою монолог, початкові слова якого констатують внутрішній стан ліричного героя: “мені важко”. Однак поступово тема розширюється й перетворюється у вільне звертання не тільки до друзів (“про други”), але й – ширше – до сучасників. Мені здається, що в цьому змісті “Елегію” можна зрівняти з більше пізнім віршем “Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…” (1836), де в центрі буде перебувати оцінка вже не життя, а історичної справи поета.
Вірш починається звертанням до минулого:
Божевільного років згаслі веселощі
Мені важко, як неясне похмілля.
И тут же цілком природне порівняння (адже мова йде про похмілля!) “суму минулих днів” зі старим і сильним вином. Думка поета рухається від минулого до сьогодення:
Мій шлях сумовитий…
Однак цю тугу сьогоднішнього дня пояснює вже майбутнє:
…Обіцяє мені праця й горе
Прийдешнього хвилююче море.
Один образ, що як би спливає у свідомості, народжує новий. Образ “хвилюється моря, що,” уже не має нічого загального з “смутністю”. Він є передчуттям майбутнього бурхливого життя, де найдеться місце й роздумам, і стражданням, і творчості, і любові.
Весь вірш пронизує думка про неминучість і невідворотність змін життя людини. Тому “прикрості, турботи й треволненья” не викликають у ліричного героя ні мрійливих жалів про збіглу молодість, ні страху перед майбутнім. Поки людина жива, він не повинен відступати перед труднощами буття:
Я жити хочу, щоб мислити й страждати.
Тому відчуття наступаючого “горя”, “заходу сумного” освячено ідеєю “насолоди”, що даруют людині свідомість, поетична гармонія, любов і дружба:
…Часом знову гармонією вп’юся,
Над вимислом слізьми обіллюся,
И – може бути – на мій захід сумний
Блисне любов улыбкою прощальної.
На відміну від інших елегій (наприклад, “Згасло денне світило”), у вірші “Божевільного років згаслі веселощі…” немає вказівок на якусь біографічну ситуацію. Складний етап життя залишений автором “за порогом” вірша. Не в аналізі якого-небудь окремого моменту, а в усвідомленні долі людини укладений зміст цього великого вірша.
“Елегія” написана п’ятистопним ямбом – розміром, що, на відміну від чотиристопного ямба, має більшу плавність, якимсь уповільненим плином. Така форма відповідає вимогам філософської, лірики.
Мене вірш уразив дивною гармонією: всі почуття ліричного героя врівноважені, у його душі немає розладу.
“Елегія”, написана в 1830 році, з’явилася в пресі через чотири роки. Як же я зачудувалася, прочитавши вірш іншого великого російського поета, датоване 1832 роком, тобто часом, коли пушкінський добуток ще не був виданий:
Я жити хочу! Хочу суму
Любові й счастию на зло…
Ці рядки написав вісімнадцятирічний М. Ю. Лермонтов. Звичайно, тут інший поворот Теми, інший розмір. Однак ці вірші, на мій погляд, родинні.
Подібно А. С. Пушкіну, на смерть якого Лермонтов через п’ять років напише свій великий вірш, молодий поет так само не згинається під вагою життя, так само не страшиться майбутнього, як і його великий попередник:
Що без страждань життя поета?
И що без бури океан?
У рядках проаналізованої елегії, на мій погляд, відбита одна з головних поетичних традицій А. С. Пушкіна, що творчо розвили не тільки Лермонтов, але й вся класична російська поезія.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)