Зіходить ніч на витишений сад… Глибокий вересень шумить крилом качиним, І за вікном, у листолет відчиненим, – Червоних зір червоний зорепад.
В бентезі я!. Душа моя живе Твоїм печальним іменем прозорим. Твій теплий голос кров мою зове, І я освітлений твоїм осіннім зором.
Зійди мені!. В цю ніч в своїм чутті Я мов приймач!. – в мені всі звуки світу! Зіходить доля тихо на орбіту Високоточних дум і почуттів.
Творись, мій труд! На тебе ми проллєм Всі грози дня, а не чорнильну воду! Для мене найпроблемніша з проблем – Проблема серця і
Доволі вже! Стомивсь я від ганьби За мавп, що, научившись говорити, Повільно, тупо, глухо, пиховито Ще спекулюють іменем доби.
Художник – це світогляд і талан! Його духоозброєння – сучасність! І план думок, і нервів його план Лягає в план доби і у всечасність!
Зійди мені!. Ословсь до моїх слів! Коли тебе торкавсь я лише тінню, Коли сідала ти красиво на ослін І я твоєму ніжному хотінню
Приносив дар фантазії і дум, Що проживем красиво ми, як птиці… Як час іде!. Літа – як блискавиці!
Я поетичним вереснем іду…
У гомоні суєт я не в потребі, У вересневім полі – ні душі… Ні вітру з гаю,
Мені приснились ми… Схвильовано і тихо Ми ідемо по губи у Дніпрі, І погляд ваш мені любов’ю диха, Веселі плечі ваші білим сміхом Мені сміються в легітнім Дніпрі!.
1960
___________________________ В ранній редакції (1962) стоїть “по шию”. В пізній редакції (1986) строфу “Доволі вже!.” пропущено.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)