Повіяли вітри буйні Да над синім морем; Забилося серце моє Перед лютим горем. Повіяли вітри буйні З холодного краю; Розлучили з дівчиною, Котру я кохаю. Да не вітри: люди злії Мені се зробили; Самі мене звели з нею, Самі й розлучили. Перестали вітри буйні, Всюди стало тихо; А у мене, нещасного, Все на серці лихо. Як листочок одірваний Зелений весною, Як травиця покошена.
На зорі косою. Поки роса не обсохне, Поти й зеленіє; Не ростиме вона більше, Як сонце пригріє. Нескошена травиця Сонечка бажала; А тепер на теє зійде, Щоб скорій зав’яла.
І листочок
Ніч темная мені як день, А місяць як сонце; Плачу! плачу! один, бідний, Сівши пів оконце. Чого? – Спитаться у мене – Я і сам не знаю; Чого серце тяжко б’ється, Чого я бажаю? Любив, кохав я дівчину, І вона клялася, Що кохає мене дуже, Далі й продалася. За худобу проміняла, Серцю було тяжко; Я кохав її по правді, Забуть було важко.
Не раз плакала зі мною, Не раз і сміялась; Казала,
Дак не сеє серце моє Дуже так турбує; Не од сього душа моя Бідная сумує. А такий вже уродився, Мабуть, я на світі; Безталанний і безщасний, Щоб вік свій тужити. Ой повійте, вітри буйні!
Застогни, дубрава; Нехай піде на злих людей Всюди худа слава!