Восени 1906 року Андрєєв написав п’єсу “Життя людини”, що викликала бурхливі відгуки. У більшості випадків відкликання були негативні. Письменника одностайно обвинувачували в песимізмі, для чого були підстави, тому що концепція людини і його долі в п’єсі відверто песимістична. У драмі простежене життя людини з моменту його народження до останнього подиху, життя людини взагалі.
Тут доведено до межі навмисне відхилення від індивідуалізації характеру, прагнення до граничної узагальненості. Ніхто з діючих осіб не названий по імені,
Через всю п’єсу наполегливо проводиться думка: хто б ти не був – бедний чи, богатий, звичайних здатностей або талановитий,- доля твоя визначена вже в момент твого народження – ти неминуче вмреш. Цю думку в прямій формі виражає фантастичний образ – Хтось у сірому. Зображення людини в сполученні
Сам же драматург писав: “Взяв я для п’єси зовсім нову форму – ні реалізм, ні символізм, ні романтика – а що, не знаю”. Пошуки “зручних і вільних форм” привели Андрєєва до розриву з реалізмом, до створення декадентської п’єси, хоча сам він завзято пручався відходу від реалізму, називаючи п’єсу те неореалістичної, те “самої реалістичної, лише стилізованої”.
Л. Андрєєв намагався представити героя п’єси активним, його Людина кидає гордий виклик тому, кого автор назвав Хтось у сірому, він і вмирає не скорившись. В. Вересаєв привів у своїх спогадах бесіду Андрєєва з актором, що виконував роль Людини: “Так ви граєте “людини” більшим, могутнім, що не здається перед долею? – запитував письменник.- От! Саме так так і треба його грати!
А те все про мене говорять: песиміст!”‘.
Але, як це часто можна було спостерігати в Андрєєва, його суб’єктивні прагнення розійшлися з об’єктивним звучанням п’єси, тому що діячем, борцем його Людина не вийшла. Фатум, доля настільки підкорили його собі, що вигуки вмираючі виглядають і безпомічними й смішними. Андріївська Людина, “обмежений зором… ніколи не буде бачити наступного щабля, на яку вже піднімається нетверда нога його; обмежений знанням… ніколи не буде знати, що несе йому прийдешній день…” – так віщає в пролозі Хтось всером.
Створити образ борця, вирішити проблему сенсу життя Андрєєву не дозволив його крайній суб’єктивізм, вузькість суспільних поглядів. Це далося взнаки й у п’єсі “Цар-Голод” (1908). Тут у звичній для Андрєєва алегоричній формі передана гострота боротьби між ситими й голодними.
Сюжет будується на дуже різкому контрасті, прийоми зображення доведені до крайньої умовності, схематизму й прямолінійності, характерних для театру маріонеток. У п’єсі зображений бунт людей, на який їх штовхає могутній владар – Цар-Голод. Цей символ у літературі не новий,- варто згадати некрасовскую “Залізницю” або революційну брошуру народовольця А. Н. Баха “Цар-Голод” (1883). Однак у п’єсі Андрєєва він осмислений з анархічних і містичних позицій
У п’єсі є дуже сильні місця, особливо третя картина – “Суд над голодними”, у якій дана гостра сатира на суд. Однак загальний тон п’єси песимістичний, у ній дано, як писав Луначарский, “спрощене, похмуре, майже наклепницьке зображення робітничого класу”. Андрєєв різко заперечував Луначарскому, що суворо осудили п’єсу, називав його критикові “стріляниною по своїм”, і це знову ж свідчило про розлад між задумом п’єси і її об’єктивним звучанням. Л. Андрєєв щиро прагнув служити демократії й навіть революції, але реалізувати свої спонукання в художніх образах він не зміг
(2 votes, average: 3.50 out of 5)