ГУМОР (від англ. humour – причуда, норов; лат. humor – волога) – різновид комічного, зображення життя у беззлобно-добродушному, жартівливому тоні. На відміну від – сатири, яка відзначається заперечним пафосом, гумор не заперечує зображуване, а піддає осміянню лише певні його сторони. Гумор властивий багатьом жанрам українського фольклору (анекдоти, приказки, коломийки, пісні тощо).
Майстри гумору – І. Котляревський, М. Гоголь, Л. Глібов, С. Руданський, Остап Вишня, С. Олійник, П. Глазовий та ін.
ІРОНІЯ (від гр. еігопеіа – глузування,
Це правду ви кажете, пане! Усі босоногі й голодні – П’яниці, ледащо, злодії І люди ні на що не годні…
(А. Бобенко)
САТИРА (від лат. satura – суміш) – 1) Вид ліричної поезії в античній літературі та літературі класицизму, вірш, що висміює певні негативні явища. 2) Твори різних жанрів, в яких у гострій формі викриваються негативні суспільні
Визначні письменники-сатирики різних часів Ф. Рабле, М. Сервантес, Дж. Свіфт, Вольтер, Г. Гейне, М. Салтиков-Щедрін, М. Гоголь, В. Маяковський та ін. В українській літературі – Т. Шевченко, І. Котляревський, І. Франко, Остап Вишня, С. Олійник та ін.
ІНВЕКТИВА (від. лат. іnvehі – кидатися, нападати) – вид сатири, поширений в літературі та ораторському мистецтві в епоху античності, різке викривальне висміювання певної особи чи групи осіб. Видатними майстрами інвективи в античні часи були Архілох, Катулл, Марціал та ін. Як оригінальний жанр інвектива увійшла до новітньої літератури.
Значне місце посідає у творчості Т. Шевченка, І. Франка та інших українських письменників.
САРКАЗМ (від гр. sarkasmos – терзання) – зла і дошкульна іронія, відвертий вияв ненависті і презирства до зображуваних явищ чи осіб. Яскравий приклад сарказму – поема Т. Шевченка “Кавказ”, у якій затавровано можновладців.
По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті!
ГРОТЕСК (від фр. grotesque – смішний, незвичайний; іт. grotta – грот, печера) – тип художньої образності, в основі якого лежить крайня міра умовності у відтворенні життя, коли зображувана дійсність постає неймовірною, аномальною, дивною. Для гротеску характерне навмисне карикатурне спотворення форм і сутності предметів, поєднання реального і фантастичного, трагічного і комічного, нормального і абсурдного. Як засіб художнього узагальнення гротеск розкриває алогізм життєвих явищ, а отже, широко застосовується в сатиричних творах.
Термін походить від химерних малюнків, знайдених Рафаелем (XVІ ст.) у підземних римських гротах. Зразки гротеску в літературі – “Гаргантюа і Пантаг-рюель” Ф. Рабле, “Ніс” М. Гоголя, “Історія одного міста” М. Салтикова-Щедріна, поема “Сон” Т. Шевченка, “Доктор Бессервіссер” І. Франка та ін.
БУРЛЕСК (від іт. burla – жарт) – гумористична переробка певного твору, що характеризується невідповідністю змісту формі: “високий”, героїко-патріотичний зміст передається зниженим, іноді вульгаризованим стилем, і навпаки – буденний, “низький” – високим, піднесено-героїчним. Яскравий зразок – поема І. Котляревського “Енеїда”, яка була переробкою однойменної епічної поеми римського поета Вергілія. Зберігається основний сюжет оригіналу, але в образах богів, греків та троянців відтворено типові українські характери. Подібні твори відомі з античних часів.
Елементи бурлеску присутні в українських обрядових іграх та піснях. Значного поширення набув бурлеск
У XVІІ-XVІІІ ст. у творах семінаристів та мандрівних дяків, у шкільній драмі та вертепі. У них домінує церковна тематика, часто* гумор поєднується із сатирою. Від тих часів дійшло чимало анонімних і авторських творів.
Засоби бурлеску використовували у своїй творчості Т. Шевченко (поема “Сон”), С Руданський, П. Куліш, Л. Глібов та ін.
БУФОНАДА (від іт. buffonáta – блазенство, комічна витівка) – вид гумору в театральних виставах, що грунтується на гротескових прийомах грубого комізму. Веде початок від народного театру (італійська комедія масок, російський театр скоморохів, українські інтермедії та ін.). Елементи буфонади зустрічаються в п’єсах В. Шекспіра, П. Кальдерона, Ж. Б. Мольєра, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Кропивницько-го.
Як самостійний жанр існує в циркових виставах, інколи використовується драматургами (“Фараони” О. Коломійця).
Поетичний синтаксис
ІНВЕРСІЯ (від. лат. іnversіo – перестановка) – одна з фігур поетичної мови, порушення традиційного порядку слів у реченні з метою виділення найзначущого слова. Наприклад: “Врятував людей, що їх збирались саме вішать фашисти” (П. Тичина).
Підмет фашисти поставлено в кінець речення, щоб підкреслити злочинність їхніх дій.
ТАВТОЛОГІЯ (від гр. tauto – те саме, logos – слово) – повторення тотожних за значенням слів з метою посилення емоційності і ритмічності мови. Часто зустрічається в народній поезії.
Іде багач, іде дукач – п’ян валяється, Із нашої голотоньки насміхається.
Котилися вози з гори, а в долині стали, Любилися, кохалися та й вже перестали.
Інколи повторюються однокореневД слова: долом-долиною, рано-пораненьку та ін.
АНТИТЕЗА (від гр. antіthesіs – протиставлення) – стилістична фігура, у якій протиставляються життєві явища, думки, образи з метою розкриття їх сутності.
У щастя людського два рівних є крила: . Троянди й виноград, красиве і корисне.
(М. Рильський) Принцип антитези широко використовується в художній літературі. Так, Т. Шевченко протиставляє “райській” сільській природі тяжке життя людей в поезії “Якби ви знали, паничі”.
АНАФОРА (від гр. anaphora – винесення нагору, вверх) – єдинопочаток, фігура поетичної мови, коли на початку речень або рядків повторюються однакові слова чи синтаксичні конструкції, а також речення на початку строф.
Кожна птиця має свій голос, кожне поле має свій колос, кожна справа – свої почини, кожна казка – свої причини.
(Л. Костенко)
РИТОРИЧНЕ ЗАПИТАННЯ – фігура поетичної мови, що посилює експресивність висловлювання: мовний зворот, сформульований у формі запитання, яке не потребує відповіді.
Так де ж наша зброя? Де військо в рядах? Чиєю ж се крів’ю Политий нам шлях? (Леся Українка)
РИТОРИЧНЕ ЗВЕРТАННЯ – фігура поетичної мови: зворот мови, сформульований у формі звертання до читача, уявного слухача, предмета чи абстрактного поняття.
Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила…
(Леся Українка)
АЛІТЕРАЦІЯ (від лат. ad – до і lіttera – буква) – фонетичний засіб: повторення приголосних для посилення інтонаційної і смислової виразності. Широко застосовується в поезії.
Наступ потвор. Впертість убивць. Тупіт чобіт. Ближчає.
Дужчає. Глибшає. Тяжчає.
(М. Бажан)
Повторенням приголосних ті, лі, б, ж, ш тут створюється виразний звуковий образ зловісного маршу фашистського війська.
АСОНАНС (від лат. assonare – співзвучати) – 1) Повторення однакових голосних звуків у вірші з метою надання йому милозвучності.
І день іде, і ніч іде.
(Т. Шевченко)
2) Неточна рима, в основі якої співзвучність наголошених голосних звуків.
Отак живу: як мавпа серед мавп. Чолом програшним із тавром зажури все б’юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб.
(В. Стус)
ФІГУРИ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ (від лат. fіgura – зовнішній вигляд, образ) – синтаксичні засоби художньої виразності. Функція їх полягає у використанні можливостей синтаксису для посилення виразності й емоційності художньої мови. Найпоширеніші фігури – повторення, градація, риторичні запитання, інверсія, антитеза, безсполучниковість, багатосполучниковість тощо.
Теорія віршування
СИСТЕМИ ВІРШУВАННЯ – способи написання віршів, які залежать від фонетичних особливостей національної мови. За способом творення ритму вірша розрізняють чотири основні системи віршування: метричне, тонічне, силабічне і силабо-тонічне. (Див. відповідні статті). В сучасній українській поезії переважає силабо-тонічна система, хоч використовуються й різні форми тонічної.
МЕТРИЧНЕ ВІРШУВАННЯ (від гр. metron – мірка) – система віршування, характерна для мов, у яких є короткі й довгі голосні (давньогрецька, латинська, давньоіндійська, із сучасних – арабська). Ритм у вірші створюється правильним чергуванням стоп, що складаються з рівної кількості довгих і коротких голосних.
СИЛАБІЧНЕ ВІРШУВАННЯ (від гр. syllabe – склад) – система віршування, характерна для мов, у яких немає істотної різниці між наголошеними і ненаголошеними голосними, а слова мають постійний наголос (французька, польська, чеська та ін.). Ця система прийшла з Польщі в Україну, а з України – в Росію і залишалася панівною упродовж XVІ – першої половини XVІІІ ст., поки не було доведено, що вона є чужорідною українській та російській мовам. Характерні ознаки силабічного вірша: 1) ритм у рядках утворюється повторенням складів (переважно 11-13); 2) парне римування; 3) жіноча рима (вплив польської мови, де слова завжди мають наголос на другому складі від кінця); 4) цезура в середині рядка.
Ласкав єсть Бог в небі, || усим тим керуєт,
Чей ся надо мною || хоча й раз змилуєт.
(О. Падальський)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)