“Тіні забутих предків” – лебедина пісня кохання ненадуманого, природного, чистого, щирого, прекрасного. Михайло Коцюбинський дуже вдало поєднав українську міфологію із реальним життям.
З перших днів свого народження Іванко Палінчук, головний герой твору, потрапляє в атмосферу фантастичних народних вірувань, які його батьки успадкували від давнішніх предків. У сім років він уже був дуже обізнаною людиною, бо знав, що в світі панує нечиста сила, що всім править злий дух, що в лісах блукає веселий Чугайстер.
Іванкові здавалось,
В уяві улюблених героїв Коцюбинського “весь світ був як казка, повна чудес, таємнича і цікава”. Природа входила в їхню душу чарівними звуками, казковими образами, а душа повертала красу природі в своїх піснях. “На що б око не впало, що б не сталось на
Кохання Марічки та Іванка можна порівняти з чистим струмком, який весело біжить по полонині. Він обминає перешкоди, вбирає в себе сонячні промені, свіжі роси. Вони кохались, мов квіти, “…все було так просто, природно, відколи світ світом…”.
Ці діти збагачували свої душі силами природи. Їхні серця були наповнені красою, чистотою, чутливістю, щастям.
Страшною була розлука – Марічку “взяла вода”. Іванко теж пішов за коханою, залишивши тільки тіло, живе, але бездушне. Він дуже змінився, втратив відчуття реальності. Перед смертю, зустрівши у своїх мареннях казкового Чугайстра, Іванко востаннє заграв мелодію свого кохання, свого болю, свого життя.
А з долини його вже гукав голос Марічкн – той самий, що лунав протягом усього життя, і “був у голосі тому поклик кохання і муки”.
Поетичному коханню, повному музики, овіяному чарами природи, Михайло Коцюбинський протиставляє життя Івана з Палагною, дівчиною з багатого роду, фізично здоровою, з грубим голосом і воловатою шиєю. Вона любить пишне вбрання, дбає лише про господарство та тілесні потреби. Вічно заклопотана своїм ворожінням і худобою, вона навіть не намагалася розуміти Івана, підтримати кращі пориви його душі.
Чутливу душу Івана не задовольняло спокійне існування з грубою, обмеженою дружиною. “Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимось кращим… тяглась в інші, кращі світи, де можна б спочити”.
Любов не може жити в нашому повсякденні поруч із заздрістю, нещирістю – кохання надто піднесене й сильне почуття. Цим твором, на мою думку, автор стверджує, що світом править любов, що ідеал кохання, піднесений понад життя, робить людину більш досконалою, чутливою, щирою, здатною на високі звершення.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)