Проблематика повісті “Тіні забутих предків’ Михайла Коцюбинського

Вершиною мистецької майстерності Михайла Коцюбинського, окрасою всієї української літератури стала повість “Тіні забутих предків” (1911). Твір написано під враженням краси Карпат, під впливом багатої поезії життя гуцулів, шо їх спостерігав письменник, перебуваючи у Криворівні. Про Гуцульщину він писав до Євгена Чикаленка: “Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою”. Отже, М. Коцюбинський. як і Ю. Федькович, О. Кобилянська, оспівав у повісті

красу гірської природи і гуцульської душі. Однак зробив це по-своєму.

Спираючись на народні вірування, гуцульський фольклор, він відтворив у “Тінях забутих предків” багатий фантастичний світ, у якому живуть люди поруч з добрими і злими, веселими і сумними силами природи. Відомо, що до написання повісті письменник ретельно вивчав життя гуцулів, їх традиції, повір’я. Крім цього, працюючи над твором, М. Коцюбинський познайомився із фольклорно-етнографічними матеріалами В. Гнатюка (“Етнографічні збірники”), І. Франка (“Гуцульські примітки”).

Усе це разом і забезпечило художню достовірність

при поєднаїші дійсного і уявного. Серед розкішної гуцульської природи зростають головні персонажі повісті, Іванко та Марічка – діти ворогуючих родів. Навколишній світ їхнього дитинства – чарівний і загадковий. Він привабливий, але й небезпечний. Тут живуть нявки (мавки), щезники, чугайстри, мольфари.

Тому з раннього дитинства треба знати, як поводитися серед них. Одного разу ще дитиною Іванко хотів досягнути Чорногори. Легко піднімався догори, а “за ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори…”.

Стомившись, хлопчик сів відпочити, і раптом він почув дивну мелодію. Навкруги не було нікого, та коли він озирнувся назад, то “скаме-нів”. На камені сидів щезник, “скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющив-ши очі, дув у флояру”. Страх скував хлопчика, і він “німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі…”.

Світ природи вабить героїв барвами і музикою. Іванко і Марічка тонко відчувають красу гір, з нею злилися, про неї співають у своїх коломийках. У пісні висловлюють вони і свої щирі почуття кохання, ніжного і пристрасного, як сама природа. Багато болю було у співанці Марічки, коли Іван змушений був її залишити, ідучи в найми на полонину. Слова цієї коломийки, як і образ Марічки після її смерті, часто вривалися у зранену душу Івана і кликали-манили туди, де були вони разом, де цвіло їхнє щастя. І хоч було багато клопоту по господарству, він забував про все, “тоді він кидав роботу і десь пропадав”. Через уяву героїв, особливо Іванка в дитячі та юнацькі роки, письменник розкриває міфологічне світосприймання і світовідчуття гуцулів: “Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше.

Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля… Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку… , що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири…”. На все життя засвоїв Іван, що “всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля; хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду”.

Остерігався герой їх на полонині. Не раз мав з ними клопоти, коли одружився з Палатою і став заможним господарем. Щоб уникнути небезпеки для своєї худоби, “треба було багато знати, підкурювати, ворожити, збирати помічне зілля і замовляти”.

Відьмами у гуцулів могли бути і звичайні люди. На переконання Івана і Палагни, нею була їхня сусідка Хима: “Стара улеслива баба, завжди така привітна, вона вечорами переки-далась в білого пса та нипала по загородах сусідських. Не раз Іван метав сокирою в неї, жбурляв вилами та проганяв”.

Строго дотримувалися гуцули звичаїв своїх предків, коли приходив Святий вечір. Іван у цей день “був завжди в дивнім настрої”. Наче переповпеций чимсь таємничим і священним, він все робив поважно, неначе службу Божу правив”, У цей вечір він багато допомагав Палагні. Був луже лагідний із своєю худобою. Тричі закликав ворожі сили та бурю до себе на вечерю. Але вони не з’являлися, “тоді він заклинав їх, щоб не з’являлися ніколи, і легко зітхав”.

У цей вечір Іван дуже щиро молився за душі померлих і “був певний, то за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка…”. Після смерті Марічки Іван шість літ блукав по світу і “худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний” повернувся додому. Не з кохання, а лише тому, що треба було жити і газдувати, одружився з Палагною. Була вона доброю господинею, але своїм духовним світом дорівнятися до Марічки не могла.

Не зуміла вона відчути Іванову душу, а згодом зраджує його з Юрою-мольфаром. Це було останнім поштовхом до передчасної смерті героя. Останні хвилини напів-свідомого існування, пов’язаного з уявною зустріччу з Марічкою, були для Івана щастям.

Цікавим епізодом у повісті, який передає своєрідність світосприй-мання гуцулів, є забава біля мертвого Івана. Веселощі, сміх, розведене на подвір’ї багат-тя символізують спробу протистояти смерті, тьмі. Життя продовжується, воно вічне.

Ця традиція – як спадок предків, їх тінь – живе з гуцулами впродовж віків. Проблему міфологічного світовідчуття та світосприймання гуцулів по-своєму інтерпретували С. Параджанов та І. Миколайчук, створивши за повістю М. Коцюбинського кінофільм.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Проблематика повісті “Тіні забутих предків’ Михайла Коцюбинського