Очами Базарова дивиться автор на маєток Кірсанова, його словами характеризує вбогість природи, недотепність хазяїна, руйнування, нишету мужиків: “господарство скрипіло, як немазане колесо”, “тріскотіло, як домоткана меблі із сирого дерева”, обтерханние, обдерті, обгризені, криві, худі лахміття, латки й т. д. І нерідко підсміюється як над нещадною-ліберально-нещадною методою Миколи Петровича “напоумляти мужиків” тими самими словами, доводячи їх до знемоги, так і над схильністю до сентиментальності, до необгрунтованих мрій,
Показавши, наприклад, батька й сина в момент “розчинення почуттів” – урочистої великодушності Аркадія, “” шлюб, щосанкціонував, батька з Фенечкой, і сентиментальної вдячності Миколи Петровича, Тургенєв містить від себе цю сцену отрезвляюще-іронічною фразою: “Бувають положення зворушливі, з яких все-таки хочеться скоріше вийти”.
Поблажливий Тургенєв і до Аркадія, як до людини молодому, незрілому, що тільки що формується, шукаючому свого шляху, але не розуміючому толком ні самого себе, ні свого призначення. Искренно захоплюється
Що ж стосується Павла Петровича Кірсанова, активного супротивника Базарова, те про нього Тургенєв порию навіть прямо висловлює свій (по-базаровски нещадний) вирок: “Так він і був мрець!”). Автор явно поділяє думку Базарова про Павла Петровичі як відживаючому типі, пані, аристократі, запізнилося захищаючому “лицарський-лицарську-лицарське-лицарська-феодально^-лицарські” “принсипи”, “витівки”, саме так він сприймає виклик на дуель Базарова – “наочний доказ порожнечі елегантно-дворянського лицарства”. Явно погоджується Тургенєв з Базаровим і в тім, що смішно франтівство Павла Петровича в селі (“дуже возився з туалетом”), старомодний високий стиль його мовлень, гіпертрофована турбота про збереження свого дворянського достоїнства
Але далеко не смішним виглядає в авторському зображенні снобізм Павла Петровича, станове презирство до “нехлюїв”, таперам, що одержують п’ять копійок за вечір, до плебеїв (не подає руки “лекаришке”, морщиться й нюхає одеколон, розмовляючи з мужиками), “льодова ввічливість”, що придушує навколишніх, свідомість своєї винятковості, чому чимало сприяли факти його біографії (вихованець привілейованого Пажеського корпуса, офіцер гвардійського полку) і зовнішні його дані: породистість, краса, добірність, що забезпечували спілкування зі знатними людьми, успіх у світському суспільстві, у жінок.
Зіткнення Павла Петровича з Базаровим дані у романі як щось цілком закономірне, органічне, ненавмисне, засноване на розходженні їх рішуче у всім: зовнішньому вигляді, поводженні, способі життя, поглядах, почуттях. Можна сказати, самим фактом свого існування демократ Базарів викликає роздратування Павла Петровича, спонукає до суперечки. Важливо помітити, що призвідником “сутичок” є саме Павло Петрович.
Базарів же (по складу своєму, безсумнівно, чудовий полеміст), виявившись у чужий йому середовищу, намагається ухилитися від суперечок. Як правило, Базарів сам не починає розмов на політичні теми, так само як і споровши з Павлом Петровичем, не розкриває своїх поглядів (“не поширюється перед цим паном”), і те дає зрозуміти, що не буде продовжувати затіяну Кірсановим “бесіду”, те купирует його “випади” спокійними, байдужими відповідями, те, як би погоджуючись із ним, навіть повторюючи його слова, самим тоном знижує їх “високий стиль”.
Але саме ця незацікавленість Базарова співрозмовником, сховане іронічне відношення до супротивника (при зовнішній стриманості), видимо, найбільше й дратували Павла Петровича, і він не витримував у спілкуванні з Базаровим джентльменського тону, йому “змінювало хвалене почуття власного достоїнства”; у вишуканому мовленні його з’являлися різкі слова: “дурні”, “хлопчиська”, “семінарський пацюк”, “я вас терпіти не можу”, “я вас нехтую”.
Однак згода Тургенєва з Базаровим мало свої межі. На противагу йому автор не відмовляв Павлу Петровичу в доброті, великодушності, але начебто й сумнівався в безпосередності цих почуттів: великодушність виглядає порию рационалистичним або зайво екзальтованим (пояснення з Фенечкой, Миколою Петровичем), а доброта не зовсім органічна для його ” щегольски-сухої мізантропічної душі”.
У фіналі роману, у якому, за словами самого автора, він “розплутав всі вузли”, особливе значення мають сцени в “маєточок” Базарових. Тургенєв переслідує тут кілька мет: показати еше один варіант “батьків”, те багатошарове соціальне середовище, у якій вигадливо з’єдналися патріархальне дворянство, духівництво, народ, разночинная інтелігенція (дід – дячок із селян, “сам землю орав”, батько – власник маєтку, лікар, мати – дворяночка “старомосковского часу”), середовище, що породила Базарова; переконати читача у великій силі Базарова, перевазі його над навколишніми й, нарешті, дати відчути людяність свого героя. У фіналі “розплутуються вузли” центрального неоднозначного конфлікту (боротьба двох мировоззрений, а не тільки двох поколінь).
Читачеві повинне стати ясно, що “реаліст” Базарів у життєвій практиці не витримує теоретичної посилки (люди що дерева в лісі, не слід вивчати кожної людини), не схильний нівелювати всіх “батьків”, людей старого покоління; йому доступні різні відтінки почуттів: від рішучого заперечення, осуду “феодалів”, дозвільних бар до синовней любові до батьків, присмаченої, однак, нескоримою нудьгою й непримиренністю до патріархальності, якщо спілкування з ними здобуває більш-менш затяжний характер.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)