Якщо антагоніст В. бедный Євгеній не має прізвища, те В. – не має навіть ім’я. У перші ж рядках Вступу ім’я заміняється займенником “він” (“Стояв він, дум великих полн…”). В 2-й частини поеми ця займенникова конструкція буде повторена (“…того, чиєю волею фатальної / Під морем місто заснувалося”). Безымянность героя тим більше труднообъяснима, чим привычнее сюжет зачину – Петро I коштує у Фінської затоки й крізь убогу природу прозріває майбутня пишнота Петербурга. (Безпосереднім джерелом Пушкіну послужив отут образ
Умовно доводиться називати його В., оскільки центральним символом поеми став саме скульптурний пам’ятник Петру I роботи М. Фальконе, установлений
Безымянность героя принципове; не випадково й роздвоєння його образа. У Вступі він персоніфікує творчий початок історії; в основному тексті – її скам’янілий, мертвотний, мстивий стан. Примирити два ці полюси неможливо; кидати виклик В. – безглуздо.
Пушкінська думка поринає в темні глибини історичного процесу, де неможливо однозначне рішення. Особливо це помітно на тлі інших звертань Пушкіна до Теми Петра I, як правило беспримесно-співчутливих. А також на тлі образа “ідеального правителя” Дука, створеного у віршованій повісті “Анджело”. (“Анджело” був завершений перед самим початком роботи над “Мідним вершником”.) Якщо слабовілля Дука куди предпочтительней суворості Анджело, те в “петербурзькій повісті” всі значеннєві акценти розставлені принципово інакше.
З одного боку, В. не тільки мертвотно-суворий, але й (у Вступі) могутній і навіть по-своєму прекрасний, хоча саме його волею засноване “місто під морем”, що зрештою приведе до катастрофи. З іншого боку – він не випадково названий “кумиром”, що відсилає читача до біблійної заборони на створення собі кумира (Исх. 20, 4). Із третьої – у мові 1-й половини XIX”Шв. епітет “мідний” не ніс у собі негативного фарбування. Із четвертої – поруч із В., що персоніфікує невиразність державної могутності, в “Мідному вершнику” виникає образ сучасного государя, що “зі славою” править Росією в рік страшної повені. Цей государ, подібно В., безіменний і знову ж, подібно В., прозоро зв’язаний зі своїм історичним “прототипом”, Олександром!, – безвладний, м’який. Він виходить на авансцену сюжету у світло-сумному серпанку історичної елегії. “…На балкон / Сумний, неясний вийшов він / И мовив: з Божией стихією / Царям не здолати. / Він сіл /И в думі скорботними очами / На зле нещастя дивився”.
Але ці рядки взяті в кільце із твердих, докладних, детальних картин повені. “Труни з розмитого цвинтаря / Пливуть по вулицях”, відразу “На звірі мармуровому верхи” сидить нещасний Євгеній. А посередине цього “антипейзажу” – неприступний палац, позбавлений державної сили, діяльний енергії, влади. Образ Сумного Царя (ім’я – умовно) – не антитеза В.; це його бліда тінь.
Те, що в “Анджело” з його полусказоч-ний-напівігровою атмосферою могло здаватися виходом із протиріч, в “Мідному вершнику” обертається черговою трагедією.
Ця принципова значеннєва многомер-ность образа В., так само як складність авторського відношення до бедному Євгенія, не могла не породити численні його тлумачення
(1 votes, average: 5.00 out of 5)