Василькові було дванадцять років, і в родині він був найстаршенький, гарний, добрий і розумний хлопчик, чуйний і співчутливий до будь-якого горя. Тому й сидів він засмучений цього вечора (а це був святковий вечір), і в голівці малої дитини снували не зовсім веселі думки: “Чого батько журяться?.. Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити від шевця мамині чоботи?” І як не прикро було Василькові віддавати свою ялинку, але розуміючи, що іншого виходу в його батька немає, покірно схиляє голову.
Струнку зелену красуню хлопчикові
Василько мало не плакав з жалю”. А коли деревце зрубали, то він засипав снігом свіжий пеньок, бо не міг бачити його.
Тепер хлопчик мав сам відвезти ялинку, адже, батько був хворий і не міг зробити цього. Але дорога, якою йому треба було їхати, ішла через ліс. Маленька
Хлопчик сів на коня й вирішив шукати дорогу, йому було холодно й страшно. І раптом – вовки: “Василько похолов з остраху. Волосся полізло догори, серце перестало стукати у грудях… Він у нестямці затяв коней і зник поміж деревами”.
Переляканий, мчався хлопець по дорозі, за ним бігли вовки, але він усе ж таки втік від погоні й приїхав до села, у якому жив його дядько.
Василько, незважаючи на вік, виявився сміливим та мужнім хлопчиком. До того ж турботливим сином, який піклується про своїх батьків і молодших сестричок. Він добрий, розумний та чуйний, і я хотів би бути на нього схожим, і щоб мої батьки пишалися мною так само, як і батьки Василька пишалися ним.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)