Про нашого діда казали, що він уміє злодіям одводити очі. Ніби й справді він щось таке мав.
Їдемо оце до схід сонця в поле. У полі скрізь лежить іще клубкам густий туман. Покаже він батогом у поле й гукає:
– А глянь, глянь, скільки ото сивих кабанів понаганяв він у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже).
Глянеш туди, очам своїм віри не доймаєш – той туман уже не туман: все поле, скільки його очамн зведеш, забито чередами сивих кабанів. І вже поки не розійдеться він, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сиві кабани.
Або
А далі:
– Біжи сюди, я тобі загадку загадаю.
Прибіжиш.
– Яку?
– А ось яку: біжать коні вороні, на них узди порвані.
Одгадую і так і сяк – не виходить.
– Ні, – каже, – так ти не вгадаєш, глянь краще вгору.
Глянеш.
– Ну, що ти побачив там?
– Хмари, а більш нічого.
– Подивись краще, може, то й не хмари.
Тільки він скаже так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар – то табуни сполоханих, розпу-жаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви
Дід же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, і про все на світі забудеш – ніби справді заворожений.
Було ще яхось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка.
А я кругом двору, ніби той об’їждчик, хвицаючись і тоненько іржучи, ганяю безперестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ро-машами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно м’якою, галасують, геть-геть луна ходить.
У дворі стоїть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують.
– Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться! – тільки й чути раз по раз з колодок.
– Та й чого це вони дуріють так сьогодні?
Далі до діда:
– Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.
– Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю, – жартує дід.
А нам ще веселіше од того.
На подвір’ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.
– Андрійку, гов! – гукає дід.
– Чого-о? – одгукуюсь десь за повіткою.
– Скачи сюди, покажу диво!
– Дурите! (Ми з дідом товаришували).
– Далебі, ні.
Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда:
– Ви, діду, кликали мене?
– Іди сюди! – Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. Дід бере силою. – Дивись – чи бачив ти таке: за лісом, за пралісом золота діжа сходить.
Я примовк. Далі як не закричу, як не загаласую:
– Ай-яй-яй! Дивіться! Що воно таке?
Інші діти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попідіймали голови.
Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах сходила, червоніла сама, і небо червоніло. А назустріч їй вершечками засяяли верби, мовби золотими перами втикались.
Тихо стало, як у церкві.
А далі вже я догадався та як крикну:
– Та це ж місяць зіходить! Всі засміялись:
– А ти ж думав і справді діжа?
Що місяць, то місяць – всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа, та й край, хоч тобі що…
Діти посідали на краю ями, ноги вниз поспускали і розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про місяць:
“Серед моря-моря – червона комора”.
Другий – другу:
“Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні”.
Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі інші.
А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край… Золоте тісто розплилося по всьому двору й городу.
Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвітилась кропива.
Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі соняшники…
Навіть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тістом. А на колодках між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив нам цей золотий вечір.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)