Степан Васильченко – Басурмен

Семен стоїть у сінях, заглядає в одчинені хатні двері. Він недавно прибіг знадвору i в очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна – за дірки, в які зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними іконами, перед ними горить три лампадки, привішені вряд на довгих шнурках. Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у печі дрова.

Коло печі порається підтикана мати, червона од огню, з пасмами на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка. – Мамо, дайте снідать!.. – А Богу молився? Не помолишся, до самого вечора

не дам – так собі й знай, – казала мати, сердито тьоригаючи рогачем. – Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть, а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши, та до хліба зараз тягнешся?

Безстрамнику!.. – У дядька ж Микити більший за мене, а його ще ні разу не молили! – гуде плаксиво Семен. Бач, з кого він привод бере?

З Микити! Та то ж шибеник на те, на те він махамет. А дядина казала ж, що ми обидва з Микитою махамети. Мати побожно скривилася й заплющила очі. – Що ти вдієш із таким кателиком… Із таким лобурем, таким харцизякою! – Далі скривилася й, зітхнувши, почала

всовіщати: – І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозумієш?

Тож тільки невіра, басурмени Богу не хочуть молитися, а ти ж хрещена тварюка. Та тебе ж за цеє в пекло, в огонь негасимий завдадуть. Он глянь, що будуть робити на тім світі грішникам! – мати показала рукою на стіну. Семен спідлоба зиркнув у той бік, де висіла на стіні велика картина страшного суду; од неї завжди смерділо Семенові духом чортячого кубла. Він одступив далі й промовив уперто: – Хай завдають.

– На сковороді на гарячій будеш сидіти, гарячу смолу будеш пити. – Дарма… – Будуть тебе куці залізним гаком за язик тягнути.

Язик у Семена в роті боязко заворушився, покотилась слина, і він сплюнув. – А я втечу-у… – Куди? Дурню! Скрізь вони тебе знайдуть, скрізь впіймають.

Упіймають тебе, басурмена, потягнуть на саме дно в пекло і вкинуть тебе, неблагословенного, в казан у киплячий… Шелевіють1, тріскотять перед іконами лампадки; знадвору доліта тягучий дзвін, ніби крізь сон скликаючи людей до служби: “Бе-ем!.. Бе-ем!..” Мати порається коло печі, очі її тьмаряться, туманіють і вже лагідним, тихим голосом, як побожну казку, розповідає вона про всі пекельні муки, які дожидають на тім світі грішного Семена.

– Мамо, а казан буде такий, як ото москалі кашу варять? – довірчиво вже перепитує він матір. – Буде казан великий, великий та глибокий… Стоїть Семен, схилившись на причілок, задумався. Довго він щось міркував собі, зважував, далі зітхнув, тихо вийшов на середину хати й промовив: – Ну, моліть… Тихо в хаті.

Чути тільки, як тріскає в печі. Мати одхилила голову од печі, схилилася на рогач, тихо проказує молитви. Перед іконами стоїть, як солдат на варті, Семен – одна рука, як прив’язана, друга маха, як заведена. Плаксивим голосом повторяє він за матір’ю слова молитви, намагаючись тримати такий же, як і в неї, тон і інтонацію.

Раз по раз тихе молитовне буркотання переривається сердитими вигуками: – Стій рівно! Бий поклони! Не верти головою, як коняка! – І далі знову лагідне, побожне: – “І остави нам… долги наша… яко же і ми… “

У печі щось зашкварчало, зашипіло, ніби його ошпарено окропом. Мати охнула й миттю крутнулася до печі: – Трясця ж твоїй матері сяких та таких! Чи ти ж не сказився, чортового коріння горщик! – Торохтить рогачем, хапається якшвидше витягнуть із огню оскандалений горщик, почала гримати на його та докоряти, як живого. Мамо: “якожеїми”… Мамо!.. – нудьгуючи, навертає її до молитви Семен.

Мати, заклопотана і сконфужена, доливає горщик водою, бубонить щось до його, про Семена забула. – Мамо! – з мукою, із слізьми благає Семен, переступаючи нетерпляче з однієї ноги на другу, як на гарячому камені. – Мамо! Чуєте чи ні? Мамо! – Та чого тебе мордує лиха година?

Ну, кажи, чого тобі? – витріщилась на нього мати, повернувшись од горщика. – Чого мордує! Забули вже? “Якожеїми”… Мати пролупується, побожно, крадькома хреститься, зітхає і знову переходить на тихий молитовний тон. Семен б’є поклони, не торкаючись коліньми долівки, і охоче задержує голову на землі.

Коли він обіпреться чолом об землю, крізь власні його ноги, як у вилазку, йому видно все, що діється позаду його. Із хати двері одчинені в сіни, а із сіней видно двір і комору в дворі. Ген дядьків Рябко стоїть коло комори, здається великим-великим, як світ. “Чого ж то він зазирає в комору?” – думає собі Семен. Далі, кинувшись, гукає як несамовитий: – Мамо! Собака до сала в комору лізе!

– Де? – ще голосніше крикнула перелякана мати. Семен схоплюється на ноги і трьома пучками, які в нього були складені для хреста, показує на двері: – А дивіться! Мати щось кинула, щось ухопила і зникла за дверима як буря. Залишившись у хаті сам, Семен зажмурив очі і солодко-солодко потягнувся.

Далі засміявся, підстрибнув і тихенько, навшпиньках почав витанцьовувати: Тра-та-та! Тра-та-та! Сіла баба на кота!..

А в хаті тихо, тільки піч сама собі порядкує – топиться. Семен відразу змовкає. Очі його загораються радісним, розбійницьким блиском. Зирк, зирк! – ними по хаті. На вікні – великий недокурок, що батько ще звечора забув.

У Семена – аж ноги затремтіли: вхопив він його жменею, як метелика, взяв у пучки, роздивляється. Швидко виліз на лаву, прихилив до ікони близько свою голову, прикурює. Дим застеляє йому очі, шпигає в ніс – він кривиться, ноги тремтять од страху й радощів, і лице аж міниться од щастя.

Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби, взявся в боки, осміхається сп’янілою посмішкою. – Семене! Семен озирнувся – мати.

Мовби крізь сон пам’ятає Семен, як сама собою випурхнула з його зубів цигарка, іскрами опаливши губу, як чиясь холодна рука тіпала його по губах; чув, як щось гупало в спину і далі, мов на крилах, миттю винесло його в сіни. – Іди мені геть! Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім! – наказує йому мати. – Іди собі до басурменів, живи з ними, а додому не вертайся. І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись, біг із сіней у далекі, невідомі світи… Набитий, Богові неугодний, вигнанець із рідної хати, – де йому більш підходяще місце у світі, як не за клунею в кропиві?..

Сидить Семен там, зігнувшись, поклав голову на коліна й гуде. Гуде й гуде – вже й спина переболіла, і сліз нема, а він гуде. Жаль йому на маму, думає, чим би і їй жалю завдати. “Коли вже ви виганяєте мене з дому, то краще мені вмерти”. – Гу-гу!.. – тягне він ліниво, а думка малює жалісну картину.

Ось він умер, і несуть його до ями з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та плаче-плаче: “А куди ж це ти, мій синочку, виряджаєшся?!” А Семен їй докірливо одповідає: “Не знаєте куди – в пекло!” “А на кого ж ти, мій голубчику, покидаєш?!” “Ага, тепер “голубчику”, – думає собі Семен, – а тоді “басурмен”! Ні, несіть далі – не встану”. Аж ось і яма вже близько.

Тут Семен засовався на місці й кашлянув. “Щоб, чого доброго, справді, не роздивившись гаразд, не вкинули його в яму, – подумав він боязко, уже тільки сам собі. – Ні, нехай яма буде ще далеко-далеко-далеко… ” Сонце підбилося вище на небо і стало через бур’яни гріти на Семена. За городами видно небо, синє-синє та кругле, ніби велетенська полив’яна піч випалюється на огні, міниться, а під синявою неба геть-геть аж до лісу рябіє усякими квітками зелений луг.

Дивиться Семен – квітки злодійкувато повиставляли головки з трави та всі, як одна, моргають йому: “Тікай, Семене, сюди! Тікай, Семене, сюди!” У Семена в голові думки плутаються, похорон зразу ліквідується: тільки хотіли його вкинути в яму – він з труни та далі!

А піп за ним із кадилом: держи, лови його! Мати: “То це ти дурив мене, лоботрясе? Стій же ти, кателику, вернешся додому!”

У заплаканих очах Семена виплив несподівано і затремтів блискучий сміх. Одразу він перестав густи, як одрубав; зачервонівся і закихкотів дрібним невтриманим сміхом. Схопившись, вистрибом через капусту, через буряки подався до лугу, широко розставляючи руки. Лежить Семен горілиць у високій траві, виставив уверх коліно, дивиться у синє небо, голова – низько на землі.

Перед очима летить маленький комар… Здається, десь високо в небі журавель лине. Над головою недалеко манячить стеблина звіробою, і здається вона Семенові високим-високим, аж до неба, гіллястим та рясним деревом… І друге вже таке, і третє… І ось уже всі квіти й травини видаються Семенові височенним та густим чи то лісом, чи садом із дивних, невідомих квіток-деревин. Листки на них великі-великі, як зелені химерні покришки, а квітки – ніби поначіплювані червоні миски, сині чашки та чугуни, блакитні дзвони, жовті цебри, жовтогарячі діжі, а з того густого лісу, ніби верховина якоїсь скелі, визирає його власне коліно.

Шугають величезні метелі у білих, синіх, темно-рожевих, позолочених шовках. Сідають на квітки, хитають крилами, як мальованими ворітьми. Ген-ген ніби із самого неба шумить, гуде патлатий, волохатий джміль у дорогих ризах, перетятий шовковими поясами. Летить, гуде, ніби диякон у церкві службу Божу починає: “Миром… Господу… по-мо-о-о… “

Далі спинився він над однією чашкою, зазирає: “Що у вас тут таке?.. – Покоштував, подумав, пробурчав: – А нічого собі… – І знову: По-мо-о-о… ” І подавсь, подавсь, подавсь, кільки видно над верховинами дивовижних квітчастих лісів. Комарі, мушки, усякі кузки запищали цілими роями, кожне по-своєму, як той голосливий хор: “І… і… і… і… ” Семен простяг руки, починає махати ними, як регент у церкві, підспівує їм тоненьким голоском, лад дає: – Господи, по-ми-и-и… Десь у гущавині, сховавшись у тіні велетня-листка, у срібні струни вдарив невидимий цимбаліст. Закували срібними молоточками ковалики, золоті десь вінчики куючи.

Святі кравчики зашуміли на срібних машинках. І роботу роблять, і службу Божу правлять. Семен піднімає вгору руки, ніби підбираючи мотузки од небесних дзвонів, і починає працювати руками й ногами, і голос його, як грім, розноситься далеко по всьому зеленому світу: Бом, дзень, Сав-ка вмер!

Положили Сав-ку На ду-бову лав-ку! Лав-ка гнеть-ся, Сав-ка смієть-ся! Припікає сонце, парить починає – і пахощами обкурюється увесь квітник-ліс.

Жарко дихає материнка, п’яним духом дише деревій, озивається святим куревом смілка. Бринить, шумить святий гармидер все голосніше й ширше. І над усім гамом геть-геть лунають могучі передзвони радісного нового паламаря. ?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Степан Васильченко – Басурмен