Степан Васильченко – Мужицька Арихметика

– Чи немає у вас, Веселію Йвановичу, якої газети або книжки! – питав хурщик Антін монопольщика, зав’язуючи в хустину гроші за хуру.

Василь Іванович, панок середнього віку, червоненький, з круглим животом, потягнув цигарки й пустив хмару диму.

– А навіщо тобі книжка? – спитав він, насупивши ріденькі брови.

– Побавився б трохи святом, а то забув, коли й книжка була в хаті, – одмовляє Антін, – мабуть, і азбуки запам’ятав уже.

– То тобі велика шкода од того?.. Як сказати правду, то пусте оте діло – книжки читати!

– став казати Василь Іванович, – та зовсім воно й не личить тобі.

– Звісне діло, хіба треба, щоб нам були книжки в голові, – згоджується Антін, – часом за роботою нема коли вгору глянути, не то в книжку!..

– То чи не знайшлося б, кажу, чого-небудь для мене, – знов казав Антін, трохи переждавши, – почитав би трохи по обіді, щоб не скучати.

– Хіба от що, – подумавши, сказав монопольщик, – я внесу тобі псалтиря. Для свята більше підходящої книжки й не знайти.

– Псалтир є в мене, Василію Йвановичу – мовив Антін. – Чи немає якої-небудь іншої?.. Може, є така, що пише про волю та про землю?

Василь

Іванович скосив набік заскалене око й закусив губу:

– Таких книжок, як ти кажеш, у мене, братику, не водиться. За такі книжки – знаєш, куди тепер ховають? – Василь Іванович суворо глянув на Антона. – Стережись, Антоне, книжок, як огню, – по-приятельскому раджу тобі. А коли вже тобі припала охота читати, то підожди – я тобі дам іншу книжку.

Василь Іванович пішов у другу кімнату, одчинив шафу й став ритися в купі якихось паперів та книжок. Витягнувши зісподу старенький, в обшарпаних палітурках, задачник Євтушевського, він обмахнув на йому порох і виніс Антонові.

– Оце тобі, Антоне, книжка, – казав Василь Іванович, – оддаючи йому задачника. – Не пуста яка-небудь – пользовита книжка! Тут усяка тобі задача – немов загадка: поморочиш голову, поки ладу добереш.

– Спасибі, Василію Йвановичу, – сказав Антін. Потім узяв, не роздивляючись, під руку книжку, попрощався й пішов із хати. Василь Іванович стояв коло дверей і довго дивився йому вслід.

Потім тихенько захихикав.

Веселий і радий, осміхаючись у руденьку борідку, пішов він до другої кімнати обідати.

Одпочивши по обіді, монопольщик узяв палицю й пішов на проходку. Йде Василь Іванович селом, палицею підпирається. Коло дворів і хатів сидять гуртками чоловіки та жінки, гомонять собі. На моріжку пустують діти; співають десь дівчата.

В селі немає більше “панів”, крім Василя Йвановича, і він почував себе тут маленьким князьком. Люди низенько вклоняються йому, і він привітно киває їм головою. Йому так приємно бачити почтивність до своєї особи.

Ось іде селянин Литовка, – який здоровенний мужичура, а як покірно вклоняється, мов той дуб у час негоди.

Догадується Василь Іванович, чого так хилиться перед ним Литовка: підходить строк векселю, а грошей, мабуть, тонко…

“Нічого, підождемо, – думає він, – аби проценти в свій час виплачував”.

Йде далі Василь Іванович, мугиче собі під ніс щось божественне, хазяйським оком по селу роздивляється – чи немає де непорядку.

Нагримав на дітей, щоб не пустували, зачепив молодицю, що вийшла до колодязя по воду.

Дійшов до Антонового двору. Бачить – у вишнику, коло хати, сидять люди, гомонять, сміються. Між ними – Антін з книжкою.

“Ага, книжечку мою читають! – подумав Василь Іванович. – Ну, нехай собі читають”. Спинившись проти вишнику, він спитав:

– Ну, що? Як книжечка – понаравилась? – А нічого собі! – одмовляє Антін, – веселенька книжка.

– Ну, читайте, читайте собі! – промовляє Василь Іванович і йде далі.

“Веселенька книжечка!.. – сміється він сам собі, – їм що не ляпать язиком, аби ляпать. Та ще й іржуть собі! І що там вони знайшли такого смішного?”

Потім його стало тягти послухать. Звернувши з дороги, непомітно підійшов він до тину й став крадькома прислухатися.

Слухає – Антін читає по складах:

– “Крестьянин обязался перевезти из города 50 ламп с тем условием, чтобы за каждую доставленную в целости лампу платили ему по 5 коп., а за каждую разбитую высчитывали с него по 1 р. 20 к. При перевозке 3 лампы разбились. Сколько заработал крестьянин за доставку ламп?”

Антін, дочитавши задачу до краю, підняв червоне від натуги лице й веселими очима оглянув слухачів.

– Питає: скільки то він заробив? – сміючись, своїми словами переказує Антін.

– Мабуть, багато заробив! – сказав бородатий дід у білих штанях; далі вийняв з рота люльку й зареготав.

– Не скажу вже, скільки він там заробив, тільки знаю, що як стане так заробляти, то скоро й останньої коняки збудеться, – додав руденький і жвавий Охрім. – Хай йому біс з такими заробітками!

– Це чи не буде так саме, – став розказувати дід у білих штанях, – як назаробляв Захарків парубок у якономії. Пробув тиждень коло молотилки в пана, приходить у суботу ввечері додому. “Ну, – каже батько, – давай же оце, сину, гроші: завтра поїду в місто – там дещо купити треба”. А він став та й каже: “Оце хоч бийте, хоч лайте, а грошей не приніс ні шага!” А батько: “Де ж ти, сучий сину, дів? Загубив, чи, може, вкрали?” – “Не так було б мені, каже, шкода, коли б я загубив або вкрали, а то зовсім і в руках не держав!..” Потім і розказує, що там уломилось було щось коло віялки, а вину на нього склали. Прикажчик вилаяв його на всі боки і при рощоті не дав ні копійки та ще й наказав, щоб приходив одробляти той збиток іще на тиждень.

А батько слухав-слухав, далі й каже: “Отак, сину, завжди заробляй, то скоро хазяїном станеш… ” То чи не стільки, кажу, заробив і той на лампах, як цей за віялку, – закінчив дід. Усі засміялись.

– Лампа – річ тендітна, – казали другі, – торохнеш возом – наробиш скла. І понесла його лиха година під таку хуру!

– Підеш і під таку хуру, – сказав похмурий чоловік, – коли в хаті, може, й шматка хліба немає.

Обміркувавши справу з лампами з усіх боків, люди примовкли, і Антін, узявши книжку, став читати даді.

“Он яке діло!” – подумав Василь Іванович і став прислухатися пильніше.

– “У помещика было, – читав далі Антін, – в одном куске 857 десятин земли, в другом на 130 десятин больше, чем в первом, а в третьем на 150 десятин больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?”

Прочитавши задачу, Антін став поясняти її по-своєму:

– В одному куску, каже, було аж 857 десятин, а в другому ще більше на 130, а в третьому й того більше!.. А потім іще й питає, – тут Антін звів палець догори й прищурив око, – скільки ж то тієї землі було в пана?

– А, мабуть, чи не більше було, ніж у всеї нашої громади! – каже, осміхаючись, один з гурту. – Коли б оце на всіх нас хоч один отой кусочок, то було б і нам, і дітям нашим.

– Ото кусочки! – моргнувши оком, сказав Охрім. – Це не те, що в тебе або в мене: з такими кусочками можна хазяйнувати! А коли б йому в одну руку – опруг та в другу – півопруга, а в третю – й зовсім нічого, – отоді б нехай він похазяйнував! Поневолі пішов би лампи возити!

– А добре було б знати, скільки то прийшлося б на двір, коли б усю оту землю та поділити поміж нашими громадянами? – проказав похмурий чоловік.

Далі Василь Іванович уже не міг терпіти. Вийшовши з-за тину, він почав докоряти людей:

– І навіщо б ото я базікав отаке язиком?.. То ж книжка написана зовсім не для того; по їй треба вчитися арихметики, а ви казна-що витіваєте. Коли так читати, то краще зовсім не читати!

– Та ми, Василію Йвановичу, читаємо так собі, з нудьги, – виправдувались люди, – аби чим час загаяти.

– То не краще б було з нудьги взяти та й полічити, скільки вийде в кожній задачі, – наставляв Василь Іванович, – тож на те вона і є – арихметика.

Передні чоловіки сиділи і вдавали, що ніби увічливо слухають Василя Йвановича. А позаду Охрім накивував бровою своїм сусідам і стиха гомонів:

– Це, виходить, така арихметика – панові звозять хліб з поля, а мужикові нема з чого возити, то мороч голову – скільки то всеї землі в пана!

Скілько душ пирснуло зо сміху, проте здержались, щоб не зареготати голосно.

– Бачте, – казав далі Василь Іванович, почувши сміх, – смієтеся, а й самі не знаєте, з чого. А я знаю, що ні один з вас не доведе до ладу задачу!

– Де вже нам! – казали передні. – Ми люди малограмотні або й зовсім неграмотні: куди нам полічити отаку силу!

А Охрім казав далі своїм сусідам:

– Це, скажемо, так. У тебе, Микито, скільки землі? Два опру ги?

Ну і в мене щось коло того. От зійшлися ми та й балакаємо: а давай будемо лічити панову землю, коли своєї катма. Ти скажеш: стільки в пана землі! А я скажу: ні, стільки! Ти скажеш: брешеш, бо стільки, а я скажу: ні, ти брешеш!

Потім ти мене – цап за чуба, а я тебе по уху – і пішла арихметика!.. А ось Грицько йде та й питається: за віщо то люди б’ються – чи не за батьківщину часом?

Усі реготалися, вже не здержуючись. Василь Іванович став сердитись:

– Варнякаєте ви таке, що воно зовсім не до діла. Я ж вам кажу, – намагався він пояснити, – що в задачникові тільки так пишеться про кого-небудь, аби було над чим рахувати.

– То оте ж саме й ми кажемо, – перебив його Охрім. – Коли вдома чорт має чого рахувати, то давай…

– Тьфу! – плюнув з серця Василь Іванович. – Давай сюди книжку! – крикнув він до Антона й трохи не силою вирвав її у його з рук.

– Вам книжки читать?.. Вам хвости волам крутити! Ото ваша книжка! – Василь Іванович повернувся й пішов од гурту.

Всі реготалися.

– Знаєте, Василь Іванович! – крикнув Охрім услід монопольщикові, – коли б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то, може б таки, поділили по своїй, по мужицькій, арихметиці.

– Може, чи й поділили б! – підхопив сумний чоловік.

Василь Іванович зразу спинився, мов його хто сіпнув за полу, повернувся, хотів щось казати. Потім плюнув і мерщій подався до, своєї монополії.

– Бач, як закрутив носом! Видно, не дуже до смаку прийшлась йому мужицька арихметика! – казали, сміючись, люди.

– І звідкіль принесла його нечиста сила! – казали другі. – Тільки де два-три чоловіки зійдуться, то вже й його чортяка, хоч-не-хоч, внесе туди! Не дав начитатись уволю. А шкода: втішна була книжка!

(1910)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)
Степан Васильченко – Мужицька Арихметика