Київські хлопці ще восени вирішили здійснити подорож у село. Але вирушило тільки троє. Валер’ян Ліщина, син учителя, редактор шкільної стінгазети, дуже поважний та енергійний хлопець, хоч і худорлявий та невеличкий на зріст. Вітя Барановський – і слюсар, і монтер, і декоратор у шкільному драмгуртку. А ось до навчання байдужий, ніде правди діти.
Романтика праці та романтика першого кохання поєднані у цій невеличкій повісті. Три хлопці, що навчаються у Києві, кожен зі своїм характером та своєю складною долею, вирушають до села. Там, на Полтавщині,
У школярів канікули, а в селі – спекотний час жнив. Якось дивно звучить слово “піонери” щодо п’ятнадцятирічних хлопців, що навіть одружитися збираються негайно. Але треба знати, що в ті часи, коли писалася повість, молодіжні об’єднання в Україні ще були невдосконалені. Міські хлопці йдуть до села Липовий Кут, ще не знаючи, що на них чекає. Жнива дуже втомлюють їх, але й захоплюють.
Вони починають розуміти, як важко дістається хліб. Ліризм та драматизм поєднуються у творі з м’яким народним гумором. Дуже
Та цей дід зовсім не блазень, бо ростить свій сад “по книжках” і має найкращі плодові дерева у селі. Бондариха – мати Василя та Насті – справжня українська жінка, щира, добра, справедлива. Вона може бути співчутливою та суворою. Важка праця нібито її зовсім не втомлює. Але це не так, бо лани та городи политі сльозами удовиці, що не скорилася долі й виростила двох чудових працьовитих дітей.
Недарма діти звертаються до матері на “ви”. Чудернацька істота – активістка Соня, яка спочатку здається якоюсь недоречною зі своїми папірцями та лекціями. Але читач впевнюється, що ця дівчина і справді бажає усім добра. Гасло Соні: “Треба зробити щось спільне!
Щось молодіжне!” вірно спрямовує Бондариха. Вона радить допомогти зібрати, та зв’язати жито хворої удовиці з малятком. Вітя, Валя та Кость починають допомагати старим і самотнім. Це приносить їм справжнє задоволення. Вони відчувають, як люди села починають ставитися до них, як до рідних.
Сироту Костя навіть просять зостатися у двох старих – за сина. Праця, земля, взаємодопомога – це справжнє, це те, що єднає людей та примушує їх забути усі суперечки. Паралельно з картинами завзятої праці Васильченко змальовує ліричні сцени. Але вони одночасно і комічні.
Бо п’ятнадцятирічним зарано ще думати про доросле кохання, про шлюб та спільне життя. Кохання – це випробування. Сором’язливий Валя, зухвалий Вітя та чутливий Кость – усі вони впадають за Настею. Але символ кохання – олив’яний перстень – все ж таки одержує Кость. Перстень не тільки символ вірного кохання, це ще й ознака зв’язку людини з рідною землею, з хлібом, з народом.
Тому й не затьмарюють золоті бані Києва простенького олив’яного персня звичайної сільської дівчини Насті. .
(2 votes, average: 2.50 out of 5)