“… я хочу в полум’ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть”.
(В. Симоненко)
В. Симоненко відійшов у вічність дуже рано, але до народу долинув стукіт його серця, зарядженого любов’ю до української землі. Черпав Василь Симоненко свою синівську любов з тяжкого повоєнного, напівголодного дитинства, із згорьованих удовиних сліз баби Онисі, в якої трьох синів забрала війна. Зашкарублі від праці на землі мамини руки та дідові розповіді про історію українського народу назавжди залишились у пам’яті
Ті пісні мене найперше вчили
Поважати труд людський і піт,
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.
Так напише про рідне слово, домівку, напоєний їхньою красою і любов’ю поет. Усе своє життя В. Симоненко стверджував, що його життя повністю належить Україні. Бути її сином для поета – це гордість і щастя, ніщо не може зупинити ліричного героя й самого автора на шляху борні за волю та незалежність народу:
Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда
З тебе дивуватися повік.
В. Симоненко добре усвідомлює, що замало сентиментальної любові, аби змінити на краще долю України, потрібна гірка правда, яка б відкрила очі на самих себе і спонукала до рішучої дії. Звідси й немилосердні характеристики й накази, звернені поетом до України у вірші “В букварях ти наряджена і заспідничена”:
Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.
Хочеться запитати у Симоненка-патріота, що ж є визначальним для нього, якими він хоче бачити Україну-неньку та свій народ? І тут поет дає відверту відповідь:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Визначальним для поезій В. Симоненка є звертання до джерел козацького минулого, історії свого народу, бо тільки тоді народ буде жити вільно, якщо:
… В його гарячих жилах
Козацька кров клекоче і гуде!
Створювати такі палкі патріотичні поезії Симоненкові допомагав живий діалог з народом, що перебував у злиденних, варварських умовах буття, та висока національна самосвідомість самого автора.
Безумовно, поезії Симоненка – символ правди художнього слова, вулкан, котрий вибухнув лавиною пророцтв, проклять на голову катів народу й незрадливою синівською любов’ю до Вітчизни, бо він:
… живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.
Ліричний герой – Симоненко – не тільки гартував свою душу, він великими Літерами вписав своє ім’я у скрижалі української літератури. За словами Д. Павличка, “він ніби готував свої думки для бронзових або гранітних літер”. – Досліджуючи художню палітру творів Василя Андрійовича про Україну, слід звернути увагу на афоризми його поетичних виразів. Здається, що це філософські висновки про вічні істини, які, на жаль, не кожному дано пізнати. Його пропагандистський стиль мовлення іноді просто обеззброює.
Вражають читачів рішучі інтонації поета, наказові форми, що контрастують з ліричним-звучанням поезії. Наприклад:
“Одійдіте, подруги лукаві,
Друзі, зачекайте на путі… “
“Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю”.
Привертає увагу постійне олюднення образу України, вона, мов жива істота, сприймає палкі слова свого сина.
На жаль, цькування, наклепи на автора, які були сфабриковані “демагогами й брехунами”, підірвали його здоров’я. Але не згасла Симоненкова зоря, вона навіки залишилася з нами, як і його незгасима любов до України.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)