Важливим етапом на шляху становлення теорії літератури як самостійної дисципліни стали наукові доктрини просвітителів, чиї ідеї сформувалися в Англії та Франції наприкінці XVII – у XVIII столітті (Бекон, Гоббс, Локк, Юм, Вольтер, Дідро, Гольбах, Руссо, Монтеск’є, Гельвецій та ін.) і поширилися в Європі. Сам термін “Просвітництво” утвердився після статті німецького філософа І. Канта “Що таке Просвітництво?” (1784 p.), хоча траплявся й раніше у працях Вольтера та Гердера. Філософія просвітителів виходить з думки про “розумність” світу.
Просвітництво
Дені Дідро (1713-1784 pp.), віддаючи данину духовному потенціалові літератури та мистецтва, вважав, що їм належить відповідальна місія: судити вади та зло в суспільстві, наставляти людство, виховувати його та вести за собою, давати людям ідеал. У відомій праці “Салон 1767 року” Дідро наголошував, що “хоч би якою високою була майстерність, без ідеалу немає справжньої краси”. В полеміці з класицистами він вимагав і на практиці у власних творах доводив необхідність
Особливо яскраво це виявилось у теорії драми, героями якої виступали представники так званого третього стану.
Важливе місце в естетиці Дідро посідають роздуми про специфіку художньої творчості. Він гостро критикував Платона за твердження, що мистецтво є наслідуванням природи. У праці “Парадокс про актора” французький учений доводив, що актор не може вести себе в спектаклі так, як це він робить у реальному житті, оскільки “театральна правдивість” полягає “у відповідності дій, мови, обличчя, голосу, рухів, жестів ідеальному образу, створеному уявою поета”.
Ще чіткіше подібні думки прозвучали в працях німецького просвітителя Готгольда Ефраїма Лессінга (1729- 1781 pp.). У трактаті “Лаокоон, або Про межі живопису та поезії” він заявив, що суспільне життя з часів Гомера помітно змінилося, мистецтво й література значно розширили свої обрії, а тому правда та виразність стають їхнім основним законом. Розмежовуючи поезію, з одного боку, та скульптуру й живопис, з іншого, Лессінг надавав перевагу першому, оскільки саме поезії під силу відтворити будь-яке явище дійсності. Художник і скульптор приречені, з огляду на статичність їхніх мистецтв, створювати лише окремі, вихоплені із життя, моменти дійсності.
Поет же може творити своїх героїв у певній динаміці, змінах і розвитку, нічого мертвого, нерухомого тут не повинно бути.
Виступаючи проти наслідування античних взірців, за демократизацію мистецтва, Лессінг намагався наблизити його до тих проблем, які вирішувало суспільство на даному етапі свого розвитку, передбачаючи неминучість прогресу в його поступі. Критикуючи класицистів за те, що вони не зрозуміли до кінця специфіку мистецтва, Лессінг зазначав, що вони механічно перенесли на драму закони інших видів мистецтва, а тому їхні ідеальні образи громадян, позбавлені внутрішніх протиріч, видаються нежиттєвими та холодними, ніби мармурові статуї.
Показуючи вади класицистів у зображенні літературних героїв, просвітителі водночас трактували їх як провідників своїх ідей. Як наслідок цього раціонально сконструйовані позитивні герої просвітителів були позбавлені багатьох рис індивідуалізації, а тому не завжди сприймалися як живі особистості.
Відчувши згадані недоліки естетичної системи Дідро, Лессінга та їхніх однодумців, німецькі теоретики та практики, учасники суспільно-культурного руху “Буря й натиск”, на чолі яких стояв Йоганн Готфрід Гердер (1744- 1803 pp.), виявили підвищений інтерес до людської особистості, індивідуальних проявів її характеру. Гердерові належить ідея розгляду специфіки художньої творчості кожного народу в безпосередньому зв’язку з дослідженням тих обставин, в яких відбувався його розвиток. До цих обставин німецький учений зараховує природу держави, її суспільний устрій, а також менталітет народу, його звичаї, традиції, мову. “Нації, століття, епохи, люди, – наголошував Гердер, – не всі вони знаходяться на однаковому ступені естетичного розвитку, і це, природно, залишає свій відбиток на несхожості їхніх смаків”. Полемізуючи з класицистами, він відкинув теорію наслідування, аргументовано довівши, що кожний народ як самобутній і неповторний має право на власну літературу, не схожу на літератури інших народів.
Не сприймаючи моральну заданість просвітницького героя, Гердер утвердив думку про необхідність відображення людських характерів і обставин в їхній історичній неповторності. Суспільна історія при цьому розглядалася ним як продовження історії природи.
Німецький дослідник поклав кінець тій добі, коли закономірності розвитку національних літератур розглядалися виключно філософами, а тому й не дивно, що в історії світової науки про літературу його стали називати першим літературознавцем.
Ідеї Гердера про літературу як плід національного життя поділяли й інші німецькі мислителі, зокрема Йоганн Йоахім Вінкельман (1717-1768 pp.), який у праці “Історія стародавнього мистецтва” (1764 р.) високий художній рівень культури античності виводив з особливостей державного життя стародавніх греків, демократизму їхніх суспільних відносин: “Свобода, що царювала в управлінні та державному устрої країни, була однією з головних причин розквіту мистецтва в Греції”.
Естетичні погляди Вінкельмана й Гердера зробили значний вплив на подальший розвиток літературознавства. До наукового обігу дедалі частіше залучалися ідеї історизму. Це дало поштовх до появи наприкінці XVIII століття історичного роману.
Йшов поступальний і динамічний процес становлення теорії літератури, яка на початку XIX сторіччя постала як цілком самостійна наукова дисципліна, у процесі формування якої помітне місце посідали естетичні концепції Фрідріха Шіллера (1759-1805 pp.), Імману’іла Канта (1724-1804 pp.), Фрідріха Шлегеля (1772-1829 pp.) і особливо Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 pp.).
Гегель виступає як великий філософ свого часу, творець всеохоплюючої естетичної системи, основу якої становить діалектичне розуміння життя. Основоположним поняттям філософської системи Гегеля є певна універсальна світова духовна субстанція, яку він називає абсолютний дух, який існує й розвивається згідно з об’єктивними діалектичними законами, а саме: переходом кількісних змін у якісні, боротьбою та єдністю протилежностей, запереченням заперечень. Абсолютний дух, вважав Гегель, саморозкриває себе в трьох формах, проходячи відповідно через три ступені: мистецтво, релігію та філософію. Якщо в мистецтві він пізнає себе через вільне споглядання, то в релігії цей процес відбувається через благоговійні уявлення, у філософії ж він набирає форми пізнання в поняттях.
Філософія, на думку Гегеля, завершує розвиток, що є явною суперечністю з провідною ідеєю його діалектики – ідеєю історизму, розвитку.
У кожному художньому творі німецький учений бачив єдність протилежностей: загального та індивідуального, сутності та явища, закономірного та випадкового, що становлять певний зміст і певну форму. В об’ємній праці “Лекції з естетики”, в основу якої покладено курси, прочитані Гегелем у Гейдельберзькому та Берлінському університетах на початку XIX століття, дослідник виходить з того, що предметом поезії є ідея в її почуттєвому вираженні. Мистецтво виникає тоді, коли духовна сутність життя знаходить свою реалізацію в зображенні окремих людських індивідів. “Словесне мистецтво, – наголошував Гегель, – стосовно як його змісту, так і способу його викладу, – має незмірно більше поле, ніж у всіх інших мистецтв.
Будь-який зміст засвоюється і формується поезією, всі предмети духу та природи, події, історії, діяння, вчинки, зовнішні та внутрішні стани”.
Художній образ для Гегеля є ідеалом, природа якого полягає у “зведенні зовнішнього існування до духовного, коли зовнішнє явище як співвідносне духу стає його розкриттям”.
Роздумуючи над природою ідеалу в мистецтві, німецький філософ приходить до поняття характеру як основного предмета художнього перетворення дійсності. Характер може виявити себе в національній та історичній сутності. Основним законом художнього перевтілення життя є типізація.
У своєму розвиткові мистецтво проходить три історичні форми: символічну, класичну, романтичну. У символічній формі мистецтва, а її Гегель пов’язує передусім зі Сходом, ідея ще шукає свого справжнього художнього вираження, оскільки вона ще абстрактна і не впевнена сама в собі, а тому не має в собі і всередині самої себе відповідного прояву. Початок символічного мистецтва Гегель пов’язує зі здивуванням: “Людина, яку ще ніщо не дивує, живе в стані тупості. її ніщо не цікавить, для неї ніщо не існує, тому що вона ще не відрізняє себе для самої себе і не відділяє від предметів і їхнього безпосереднього одиничного існування”.
Йдеться про те, що початок будь-якого мистецтва знаходиться там, де людина починає виокремлювати себе з природи, усвідомлювати свою неповторність.
Класична форма мистецтва, вважає Гегель, “є завершена в собі до вільної цілісності єдність змісту і повністю відповідної йому форми”. Цю форму мистецтва німецький філософ пов’язує зі стародавньою Грецією, оскільки саме там після тисячолітнього бродіння духу мистецтво набуло краси зовнішнього вигляду й розумного змісту, відобразивши таким чином певну тимчасову гармонію людини з природою та суспільством. Саме тут, на думку Гегеля, знаходить своє втілення ідея прекрасного, тобто ідеал. “Нічого більш прекрасного бути не може і не буде”, – категорично стверджував Гегель.
На зміну класичній формі мистецтва приходить його романтична форма, змістом якої є “абстрактне внутрішнє життя, а відповідною формою – духовна суб’єктивність, що осягає свою самостійність і свободу”. Кінець романтичної форми мистецтва дослідник пов’язує з тим, що “ні Гомер, Софокл тощо, ні Данте, Аріосто чи Шекспір не можуть знову з’явитися в наш час. Те, що так вагомо було оспівано, що так вільно було висловлено, – висловлено до кінця”.
На зміну мистецтву в перспективі повинні прийти релігія та філософія. З розвитком форм мистецтва Гегель співвідносить наявність трьох стилів – строгого, ідеального та приємного. Чимало місця в “Лекціях з естетики” відведено розробці таких визначальних для теорії літератури категорій, як роди та жанри поезії (особливо цікавими є міркування Гегеля з приводу роману як провідного жанру епічного мистецтва), засоби поетичної мови, умовність тощо.
Незважаючи на те, що гегелівська теоретико-літературна концепція від свого початку містила універсалістську тенденцію, яка заганяла саму ідею розвитку мистецтва в глухий кут (оскільки в ній не проглядалася перспектива), вона є однією з найвизначніших віх у світовій науці. Досі відчувається її плідний вплив на розвиток літературознавства.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)