Усна народна творчість – словесна частина складних явищ народної культури, які нерідко поєднують у цілісному комплексі різні види й форми творчої діяльності (слово, музику, хореографію тощо). На означення таких явищ європейська наукова традиція пропонує термін фольклор, що в перекладі з англійської означає “народні знання, народна мудрість”. Науку про усну народну творчість називають фольклористикою.
Фольклорні твори за родовою ознакою поділяють на епічні, ліричні і драматичні. В межах родів твори відповідно до поетики та функціональних
Найдавніші прояви словесної творчості припали на період формування людської мови. Протягом ряду століть у всіх народів переважав фольклорний тип поетичної творчості. Йому властиві такі риси: усність, традиційність, варіантність, поєднання слова з елементами інших мистецтв, безпосередність контакту виконавця зі слухачем, колективність.
Фольклор
Подвійна природа фольклору робить його посередником між найдавнішою міфологією та літературою. Остання виникає разом із зародженням писемності. І хоч історично література пов’язана з усною народною творчістю, характер писаного слова значно відрізняється від усного.
На відміну від літературного твору, який має визначене авторство, фольклор – це творчість анонімна. Нерідко траплялося так, що пісню складав один народний співець, орієнтуючись на культурні очікування певного кола слухачів. Передаючись з уст в уста та зазнаючи змін, вона втрачала авторство і ставала надбанням колективної пам’яті.
Таким чином, фольклор є колективним явищем.
Колективність фольклорної творчості не означає її повного знеособлення. Талановиті народні автори та виконавці відчутно впливали на вдосконалення творів, враховуючи історичні зміни та Пов’язані з ними актуальні культурні запити колективу. Деякі фольклорні жанри набували масового поширення, натомість інші вимагали від виконавця спеціального навчання, особливого музикального або акторського обдарування.
У ряді випадків можна говорити про професіоналізацію народних виконавців. Виникали своєрідні професії, що відповідали духовним потребам тих чи інших суспільних груп. Такими професійними виконавцями в українській народній традиції були, зокрема, лірники, кобзарі, бандуристи, тісно пов’язані з ідеологією козацької верстви.
Важливо усвідомлювати, що запис словесної частини фольклорного тексту – це лише сурогатна форма, яка не враховує реальної ситуації побутування народного мистецтва. Ця ситуація передбачає існування фольклорного твору в цілісному мистецькому комплексі та одночасно в кількох рівноцінних варіантах. Варіантність є наслідком усного побутування фольклорного твору в різних регіонах та в різні історичні періоди.
Поширення в численних варіантах забезпечувало тривале існування твору, оскільки зміни, які вносилися виконавцями, сприяли адаптації текстів до вимог конкретного культурного середовища та актуальних запитів часу.
Усна народна творчість – важлива частина національної культури. Вона є джерелом пізнання історії народу, його суспільної свідомості, етичних норм та естетичних уявлень.
Фольклор здійснив відчутний вплив на становлення й розвиток літератури. Народнопоетичні мотиви відіграли помітну роль у формуванні літературних сюжетів, а фольклорні теми, образи, персонажі використовувалися й переосмислювалися літературою упродовж всього її існування. Письменники завжди запозичували з народної творчості символіку, використовували і модифікували фольклорні жанри.
У цілому народна творчість – явище багатовимірне. Важко переоцінити її пізнавальне та виховне значення. Зберігаючи у сконцентрованій формі інформацію про різноманітні прояви життя етнічного колективу, вона є яскравою і своєрідною версією духовної історії народу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)