Євген Маланюк (1897-1968) – один із найобдарованіших і найінтелектуальніших митців української еміграції та новітньої вітчизняної літератури в цілому. Походив із старого козацького роду, здобув непогану різнобічну освіту. В буремні 10-ті був спочатку поручиком царської армії, потім – старшиною армії Української національної Ради (УНР).
Після занепаду УНР 1920-го із тисячами таких, як сам, подався в еміграцію. У таборі для інтернованих заснував літературний журнал “Веселка”. В Чехос-ловаччинні закінчив гідротехнічний відділ Української
Хвилі Другої світової війни занесли його аж до Америки. До самої смерті він прожив у Нью-Йорку, працюючи в інженерному бюро.
Ставлення поета до України було дуже складним і неоднозначним. Воно просякло як художню, так і публіцистичну спадщину поета. Найглибшою теоретичною працею є стаття “Малоросійство”, опублікована 1959 року у Нью-Йорку. Маланюк розглядає “Малоросійство” як типове поняття, відносячи його не тільки до українців: “Згадаймо ще донедавна пам’ятний нам тип, наприклад, австрійця, який, без особливих перешкод, міг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком
Причому проблема полягає не в систематичному знищенні української культури Росією, а в “національній капітуляції”, визнанні своєї вторинності й “неповноти” свого народу й культури.
В українській історії “Малоросійство” проявляється у безвіллі, хитливості, нерішучості, небажанні творити власну історію. Саме в цьому Маланюк бачить причину поразки Центральної Ради 1918 року.
У “малоросіян” відсутня історична пам’ять. Вони не хочуть прислуховуватися до уроків минулого. Та саме в нашій історії Маланюк знаходить ліки від цієї хвороби. “Малоросійство” він протиставляє “мазепинство”: опертя, на прикладі гетьмана Івана Мазепи, на власні сили, церкву, культуру.
Найважливішим етапом подолання цієї хвороби Україною він вважає набуття державності, незалежності нашого краю.
У Маланюковій поезії у ставленні до України тісно переплелися любов і ненависть. Ця тема розвивалася протягом трьох періодів. 1923 року він ще повен надій на революційне звільнення своєї Батьківщини:
Несамовитим криком крови
Роздерлися твої уста:
Сурмиш у рупор пурпуровий,
Вагітна бурями повстань!
З несамовитого Синаю
Ти – ураганом голосів –
Гукаєш, кличеш, проклинаєш
В своїй розіп’ятій красі.
(“Несамовитим криком – крови”)
Проте укріплення в Україні більшовицької влади викликає несподівану реакцію поета:
Лежиш, скривавлена і скута,
Мов лебідь в лютім полоні.
Яка ж страшна твоя покута!
Які глухі, жорстокі дні!
Але від співчуття він переходить до гнівних обвинувачень:
Ні, Ти не мати! Шал коханки
У чорнім полум’ї коси,
В обличчі степової бранки
Хміль половецької краси.
Та Маланюк нарешті оговтується:
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти – не мати, бранка степова!
З твоїх степів летять птахи зловіщі
А я творю зневажливі слова.
(“Псалми степу”)
Так він, зазначаючи небажання українців боронити рідну землю до останнього подиху, визнає й свою вину, що й він не зробив усього, що залежало від нього, для цієї справи.
Така суперечливість гніву і пристрасної любові проходить через всю поетову творчість. Тільки 1941 року він висловлює надію на падіння більшовицької державної машини й звільнення вітчизни (“Ми повертаємося всп’ять”). У повоєнний час тема України перестає бути головною у його творах.
Привертає увагу те, що Маланюк, нестримний у своїй любові й ненависті, в той же час піддає глибокому аналізові стан української державності та національної свідомості. Він постійно звертався до історії України в пошуках хибного повороту, який призвів до наявного стану справ. Визнаючи невичерпність нашого духу (“Невичерпальність”), він шукає помилки то в поразці Карла І у Полтавській битві (“Полтава”), то у згасанні впливу на слов’ян більш цивілізованих і енергійних варязьких племен (“Варязька весна”). Головний висновок його екскурсів у минуле в тому, що любов до вітчизни проявляється не в солодких піснях під кобзу у вишневому садку, а в осмислених, конкретних діях у вирі сучасного життя. Таким чином, Маланюк – поет глибокої думки і вольової напруги.
Він ворог ліричної розслабленості. Поезія, на його думку, повинна бути наповнена волею до перемоги. Лиш така поезія може формувати активну, ділову людину.
А нинішня Україна саме такої людини і потребує.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)