Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робить, коли давали городяни, треба й йому давати. Послав княвь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна.
То змій її й полюбив. От вона до нього прилестилась та й питається раз у нього: – Чи є,- каже,- на світі такий чоловік, щоб тебе подужав? – Є,- каже,- такий – у Києві над дніпром…
Як вийде на дніпро мочити кожі (бо він
А при ній не було ні душі,- тільки один голубок. Вона згодувала його за щасливої години, ще як у Києві була. думала-думала, а далі і написала до отця. – От так і так,- каже,- у вас, тату, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через старих
Благайте його, таточку, і словами, і подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово! Я за нього і за вас буду довіку богу молитися. Написала так, прив’язала під крильцем голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя.
А діти саме бігали по подвір’ї та й побачили голубка. – Татусю, татусю! – кажуть.- Чи бачиш – голубок від сестриці прилетів! Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував: – Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!
А далі приманув до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав до себе всю старшину.
– Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою? – Є, князю. Живе над дніпром. – Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав?
Ото сяк-так порадились та й послали до нього самих старих людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері зо страхом та й злякались. дивляться, аж сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакою білою бородою! От один з тих посланців: “Кахи!” Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь!
Обернувся до них, а вони йому в пояс: – От так і так: прислав до тебе князь із просьбою… А він і не дивиться: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав. Вони знов давай його просити, давай його благати. Стали навколішки…
Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови. Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина. – Чи не послати нам іще молодших?
Послали молодших – нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі.
Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка не витерпів, заплакав та й каже: – Ну, для вас я вже зроблю. Пішов до князя. – давайте ж,- каже,- мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель!
Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже: – А що, Кирило? Прийшов битися чи миритися? – де вже мириться?
Битися з тобою, з іродом проклятим! От і почали вони биться – аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве.
А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить,- так йому жарко, і поки збігає до дніпра, щоб напиться, та вскочить у воду, щоб прохолодиться трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою тільки луп!
Що розженеться, то він, знай, його булавою тільки луп та луп, аж луна йде. Бились-бились – аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається, проклятий, а під ним земля тільки стогне. А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли ж зміюка – бубух!
Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: “Слава тобі, господи!” От Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві.
Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу і почало зваться те урочище в Києві, де він жив, Кожум’яками.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)