Це була слабка спроба протиставити хоч щось повальній русифікації, яка тривала в Україні кілька століть, починаючи з царських часів і до радянських. Віками утверджувана думка про другосортність української нації, мови привела до незворотних процесів. Ті з українців, які хотіли добитися чогось у житті, особливо зробити кар’єру, усіма способами відхрещувалися від свого українства, відмежовувалися від своїх коренів.
У цих людей ніхто не намагався виховати почуття патріотизму, ніхто не знайомив їх із правдивою, справжньою історією народу.
Микола Гурович Куліш обрав для свого твору жанр комедії, бо що, як не сміх, може найдошкульніше вдарити по Мазайлах, які роду свого цураються. Твір іскрометний, пересипаний такими мовними перлами, що запам’ятовуються надовго. Разом із тим не можна не відчути того болю й смутку автора, який прозирає між рядками, адже саме серед українців (колишніх, як вони вважають!) знаходяться найзапекліші вороги української мови, національної історії.
Головний герой комедії Мина Мазайло – чутливий і знервований, багатослівний.
Мазайло зазнає великого страху, ледь не непритомніє, поки дізнається, як можна змінити прізвище. Іде на сварку і розрив із власним сином Мокієм, який любить “укрмову” і не хоче міняти своє прізвище. Наймає учительку “правільних проізношеній”, бере участь у родинній дискусії, до якої підключилися вже й родичі та знайомі. Йому навіть слова “помер Мазєнін, Мина Маркович” здаються музикою і кращими, ніж, скажімо, “помер Мазайло”.
Анекдотичність такої ситуації очевидна, і сам герой уже не помічає, наскільки він жалюгідний і смішний у своїх мріях.
Художній геній драматурга, на наш погляд, полягає у тому, що сюжет комедії гострий, напружений, а його герої непередбачувані у своїх вчинках, типові і разом із тим неповторно-самобутні. Хіба можна забути тьотю Мотю, для якої “єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада” є доказом із залізною логікою, і котра вважає, що лучше “бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной”.
У своїй комедії М. Г. Куліш зумів гостро висміяти і засудити національну упередженість і зверхність – від “хатнього” українського націоналізму до великоросійського шовінізму.
Від часів Куліша дуже змінилося життя людей, їх побут. Але мини мазайли залишилися і чинять опір впровадженню української мови як державної. То їм би не завадило почитати “Мину Мазайла” і подивитися на себе збоку.
Великий український поет Т. Г. Шевченко говорив: “Учітесь, читайте, й чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”. Цього мудрого заповіту нам усім і слід дотримуватися.
“Філологічний водевіль” – так було визначено одним із критиків жанрову своєрідність комедії “Мина Мазайло”.
Як відзначала відома дослідниця творчості М. Куліша Н. Кузякіна, “Мина Мазайло” – справді філологічна п’єса, в ній багато власне мовознавчої уваги до слова, до емоційних барв та відтінків. Куліш був закоханий у красу і виразність рідної мови, слово – ніби покладене на долоню – мінилось перед ним і сяяло веселкою. Чуйне вухо драматурга сприймало найтонші звукові нюанси слова, і, найбуденніше, воно звучало поезією слова або, навпаки, соковитим ляпасом.
Слово було для Куліша зброєю в повному і абсолютному розумінні, він дбав про його точність і милувався його вагомою ощадністю.
Свою любов до рідного слова у “Мині Мазайлі” драматург вклав в уста Мокієві, сину головного героя. І хоч цей юнак здається нам незграбним, смішнуватим у своєму надмірному захопленні лише мовою, ми не можемо не відзначити багатства і грунтовності його філологічних спостережень. Ось Мока говорить про титри кінокартин: “От, наприклад, написи в “Звенигорі” – краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах.
Олива з мухами! Немов нарочито псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…”
За подібними поясненнями чується голос самого драматурга, схвильованого проблемами чистоти і розвитку української мови.
А як багато нюансів знаходить Мокій у значенні слова “бринить”! Називає до тридцяти значень слова “говорити”. При перекладі намагається якнайповніше і найточніше розкрити красу українського слова. “Зрачки” у нього – “чоловічки”, “ночью при звьоздах не спиться” – “зорію”, “книга з золотим обрєзом” – “книга з золотими берегами”.
У нього на будь-який випадок безліч прислів’їв, афористичних висловів, поетичних рядків.
Під його впливом і Уля починає прислухатися до слів української мови, знаходити їхній потаємний зміст, який полягає у тому, що мова відображає не лише якісь поняття, дії, ознаки, а й національний характер. Так, дівчина із захопленням говорить про своє “філологічне відкриття” Рині: “Або по-вкраїнському – одружитися з нею… Це ж не те, що “жениться на ней”, розумієш, Ринусько!
Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як “жениться на ней”,- ти чуєш?”
Мокій із любов’ю прислухався до кожного слова, ретельно вивчав мову: “Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування”. Але він був проти того, щоб кожне слово іншомовного походження перероблялося на український лад. Через це й посперечався з дядьком Тарасом, прихильником усього тільки “свого”.
До речі, сам дядько, лаючи себе за невдале голосування, вжив аж чотирнадцять синонімів до слова “дурень”.
Хоч у п’єсі немає цілком позитивних героїв, ми все ж помічаємо, наскільки відрізняється мова Мокія, Ул і (пізніше), дядька Тараса від скаліченої мови Мини Мазайла, його дочки та дружини, а особливо тьоті Моті.
Отже, багатство і соковитість української мови знайшли своє яскраве відображення у п’єсі “Мина Мазайло”, і це не могло не привернути уваги читачів до проблеми її збереження та розвитку.
Як тут не згадати слова великого генія України Т. Г. Шевченка:
Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!..
Тож, на нашу думку, слід дбати про чистоту і красу своєї рідної мови, намагатися говорити один одному лише добрі слова, і тоді світ навколо стане кращим.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)