Світова криза духовного життя – найбільша проблема нашої історії

На зламі тисячоліть людство постало перед багатьма глобальними проблемами, починаючи від екологічних і закінчуючи духовними. Марно навіть сперечатися, які з них важливіші – ті, що пов’язані з матеріальним життям людини, чи ті, які стосуються духовності, адже вони, на мою думку, нерозривно пов’язані. Кожне значне технічне відкриття можна було використати і на користь людям, і на зло, навіть для їхнього знищення, як, наприклад, це сталося з використанням атомної енергії.

Все залежало від того, в які руки потрапляв винахід – у руки

людей високоморальних, що думали не лише про себе, чи аморальних потвор, одноденок, яким була байдужа доля не лише майбутніх поколінь, а й своїх сучасників.

Яким же шляхом має йти людство, щоб розв’язати болючі проблеми сучасності? Думаю, що все-таки шляхом підвищення людської культури, моральності, духовності. Бо якщо взяти за пріоритет високий розвиток матеріального життя, то чому ж тоді люди відчували щастя і в найтяжчі періоди історії, – у війну, голод, повоєнну розруху? Вони так же любили, одружувалися, мріяли, вірили. І, навпаки, маючи повний достаток, люди все-таки нещасливі, сваряться, розлучаються, ображаються.

Якщо

взяти глобальні проблеми, наприклад, екологічні, то хіба не від моральної “чистоплотності” кожного з нас вона залежить? Чи може людина з високими моральними принципами дати наказ спустити шкідливі відходи у річку, вирубати цінний ліс навіть при виробничій необхідності? Певно, що ні.

Мабуть, знайде якийсь інший вихід. І так у кожному конкретному випадку, починаючи від держави і закінчуючи окремим громадянином.

Основи духовності закладаються в дитинстві. І якщо не буде приділятися достатньо уваги підростаючому поколінню, як зараз, то результатів чекати можна лише негативних. Багатий український народ традиціями, звичаями і обрядами, в яких відображаються українська дійсність, національний характер народу, його самобутній культурно-історичний шлях, Я впевнена, Що ми повинні їх вивчати, знати і відроджувати, бо у процесі дотримання традицій і звичаїв – засвоюється культура дідів і прадідів. А це те життєдайне коріння, яке живить духовність, моральність, естетику.

До цих пір пам’ятаю, з яким нетерпінням чекала дня святого Миколая. За народною легендою, Микола-чудотворець сидить на небі, допомагає людям, слідкуючи за поведінкою дітей, А 19 грудня розносить подарунки тим дітям, які були протягом року старанними, сумлінними, поважали старших. Тому ввечері хтось із дорослих, найчастіше дідусь, перевдягався в “доброго Миколая”, заходив до оселі з подарунками. Вручаючи кожному гостинець, він згадував усе те добре, що зробила дитина. І соромив за погані вчинки.

Ми свято вірили в існування такого доброго захисника і намагалися не гнівити його.

Що таке цивільна відвага? З Поміж українських письменників XX ст. доля Василя Стуса найбільш схожа на Шевченкову. Обох переслідувала імперія – царська та комуністична. Обоє зазнали заслання із забороною на творчу діяльність.

В обох життя обірвалося на півдорозі. Коли я читала про життя В. Стуса, мене вразив випадок, що стався у кінотеатрі “Україна” у м. Києві після перегляду кінофільму С. Параджанова “Тіні забутих предків”. В. Стус мав мужність підтримати акцію протесту проти арештів української інтелігенції. За це його було виключено з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН України.

Як людина морального абсолюту Стус ніколи не дозволяв собі компромісів, іронічно ставився до гнучких пристосуванців. Я вважаю поета відважною людиною. Адже треба було мати неабияку силу волі і мужності, аби прямо виражати обурення проти брутальних порушень людських прав, аби відстоювати свою людську гідність і свої переконання.

Комуністичний режим виявився безсилим та нікчемним перед незламністю духу поета, перед його цивільною відвагою.

В Усі часи до вчителів ставилися з повагою. Це була найбільш передова, освічена частина суспільства. Педагоги впливали на суспільну думку не тільки тим, що виховували підростаюче покоління.

Вони виконували й значну громадську, просвітницьку роботу – навчали грамоті дорослих, організовували вистави, пропагували книги, збирали перлини народної творчості. Разом з тим учитель земської школи був безправною людиною, безсилою перед волосним та земським начальством, попами, урядниками. Багатьом не вольовим натурам доводилося миритися з таким становищем, пристосовуватися й самим ставати на рівень отих “пиявок сільських”. Були ж і такі, що розуміли своє справжнє призначення, близько сприймали народне горе, темноту й безправність селян, як могли, намагалися покращити їх становище. Як бачимо, учитель з оповіді “Непокірний” був саме таким: віддавав усі сили для навчання й виховання дітей, дбав про ремонт школи.

Він не мирився з неправдою, викривав сільських начальників, які використовували гроші не за призначенням. Звичайно, така людина була “незручною” для старшини, тому швидко знайшли спосіб для її усунення – за допомогою наклепу.

Зустрічаються і зараз отакі “неспокійні” люди, борці за справедливість. Вони інколи “незручні” для оточуючих, дратують їх. Але ж і будять сумління, свідомість, не дають заснути в байдужості.

Тому, на мою думку, такі люди є каталізаторами суспільного прогресу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Світова криза духовного життя – найбільша проблема нашої історії