Коли хочуть щось добре сказати про народ, то оповідають про його землю, гори, ріки, ліси. Згадують, яких великих людей дала ця земля світові.
Українська земля дала світові геніального поета Т. Шевченка, який належить до найбільших народних поетів, яких тільки знає всесвітня історія літератури. Поезія Шевченка національна і інтернаціональна, гуманна і самобутня, загальнодоступна. Поет підніс не тільки тему українського народу, що стогнав під гнітом царизму, але й тему по-справжньому вільної людини.
Возвеличу,
Малих отих рабів німих!
Я
Поставлю слово…
Шевченко пристрасно шукав обриси нового суспільства, всім серцем линув до тієї України, в ім’я якої боровся, жив, творив:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
Поезія “Кобзаря” не дає сприймати землю, на якій ми народилися, живемо, для майбуття якої працюємо, просто як територію, а робить її рідною землею. Батьківщиною. Де б не був Шевченко, він завжди згадував село, поля, з гордістю говорив про героїчну історію рідного народу і всією душею рвався на Україну.
Україна! Для Шевченка це слово
Воїн в бою б’ється мечем, а поет – своїм словом. І кожен вірш Шевченка – це біль серця за рідний розтерзаний край. Скільки любові в словах:
Я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога
За неї душу погублю.
Нас до глибини душі вражає велика любов Шевченка до України. Він полюбив її, як син кохає неньку. Доля склалася так, що все своє свідоме життя провів поет за межами України, але не зрікся, не забув її та своїх поневолених братів та сестер, все життя боровся за їхню долю. Поет не дбав про своє особисте щастя, а думав про народ і творив для нього. Свою збірку творів називає “Кобзар”, щоб підкреслити свій зв’язок з народом, його духовністю. І перший вірш “Думи мої, думи мої… ” – поетичний вступ до “Кобзаря” – Шевченко адресує українському народу, посилає свої думки на далеку Україну, до простого народу.
Шевченко вірить, що ненька Україна привітає його “діток нерозумних, як свою дитину”. Поет вірить, що народ житиме, житимуть і його думи-поезії. В роки лихоліття Шевченко сумує разом зі своїм народом, переживає його горе як своє власне.
Тому й стають його думи на папері “сумними рядами”. Найвища нагорода для поета – знайти співчуття серед українців.
Українці – це народ Шевченка. У кожній світлиці по наших селах на покуті під вишитими рушниками висів портрет Кобзаря, на нас дивилися очі нашого духовного батька. Кожна хата, де був “Кобзар” Шевченка, була твердинею духу народу. Сім’я входила у родину, родина – в рід, рід – у народ.
Люди шанували не тільки геніального поета. Через нього вони усвідомлювали себе як народ. Нас просто не існує без Шевченка.
У ньому – вся історія наша, все буття і всі наші мрії. “Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини” – так писав Шевченко. Шевченко – це Україна. Україна – це Шевченко.
Уявити українцеві себе без Шевченка все одно, що без неба над головою. Він – вершина нашого родового дерева. Навіть тіло його вознесене на вершину. Іншої такої могили на планеті немає. Вона – немов козацька вежа, біля якої палав вогонь при наближенні ворога. І цей вогонь не згасає – це народна пам’ять.
Шевченко став кодом, національним, народним паролем.
Найщиріші, найтепліші почуття поет присвячує народові, а злими, іронічними словами картає панів, яких не цікавить доля народу, його історія і культура. До таких панів-безбатченків з поеми “І мертвим, і живим… ” він звертається з гнівом:
Нема на світі України,
Немає друтого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра…
Поет засуджує тих, хто не знає історії свого народу, не знає рідної мови. Україна – велика руїна, сердешна, уярмлена і закована стара мати, яку “землячки” віддають на виучку німцям. Але поет хоче бачити Україну оновлену, з доброю славою, з вільними устами і твердими руками:
І оживе добра слава,
Слава України.
Шевченко підносить ідею патріотизму, намагаючись збудити в прогресивної частини “земляків” бажання захистити народ від утисків і поневолення, піднести його мову й культуру, не відмежовуючись при цьому і від культури інших народів:
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
А які чудові картини рідної природи постають із Кобзаревих віршів! Вершиною пейзажної лірики Шевченка є його вірш “Садок вишневий коло хати”. Шевченко добре знає, що на Україні поширене дерево вишня. Змальовано український звичай збиратися сві’єю сім’єю ввечері:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата…
Ця прекрасна картина доповнюється іншою – з поеми “Княжна”:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над водою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Твори, написані за межами України, передають ніжність і любов до України. Після смерті Шевченко заповідав поховати його
… на Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Ні, ніхто так не любив Україну, її квітучу природу, її мужніх і працьовитих людей, як Т. Г. Шевченко.
Хочу закінчити твір словами автора першого пам’ятника Шевченку В. Тарновського:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть!
(2 votes, average: 4.50 out of 5)