” Вишневий сад ” – одна з найбільш багатозначних п’єс Чехова. Тут варто підзаголовок “комедія”, але під час вистави глядачі майже не сміються. І рецензенти після першої постановки “Вишневого саду” в Московському Художньому театрі відзначали, що в п’єсі поставлений “пам’ятник над могилою симпатичних білоручок, орхідей, відцвілих за чужим труною… Мляве покорствует і кроткость їх наповнюють серце жахом і жалістю “. А майбутній нарком освіти в першому радянському уряді А. В. Луначарський стверджував, що чеховські
Життя саме нами володіє, наділяючи нас різними масками і ролями. Справжня “циркуляція справи” зовсім не в людських помислах і бажаннях, вона крутиться крім їх… “
“Симпатичні білоручки” і “відцвілі орхідеї” – це, звичайно ж, власниця саду розорилися поміщиця Раневська і її настільки ж легковажний брат Гаєв, який проїв свій стан, за образним висловом Чеховському, на льодяниках. Вони дійсно безсилі перед
Але все-таки, як зазначав один з критиків, “Вишневий сад” “символізує собою не одні тільки негативні моменти минулого”.
З якими ж образами пов’язаний позитивний ідеал п’єси?
Мабуть, найбільші симпатії в нас викликають “вічний студент” Петя Трофимов і любляча дочка Раневської Аня. Вони іноді піддавалися критиці як не найвиразніші персонажі п’єси. Але треба брати до уваги і цензурні умови.
Чехов прямо писав О. Л. Кніппер-Чехової 19 жовтня 1903: “Адже Трофімов раз у раз на засланні, його раз у раз виганяють з університету, а як ти змалюєш ці штуки”. Але Мова Трофімова: “Вся Росія наш сад. Земля велика і прекрасна, є на ній багато чудових місць…
Ми відстали, принаймні, років на двісті, у нас немає ще рівно нічого, немає визначеного ставлення до минулого, ми тільки філософствуючи, скаржимося на тугу або п’ємо горілку “.
Ці слова, сказані на початку XX століття, цілком застосовні і до російської інтелігенції кінця нашого століття. Трофимов, однак, не втрачає оптимізму. Він переконаний, що “щоб почати жити в сьогоденні, треба спочатку спокутувати наше минуле, покінчити з ним, а спокутувати його можна тільки стражданням, тільки надзвичайним, безперервною працею”. Трофімов переконаний: “Людство йде вперед, удосконалюючи свої сили. Все, що недосяжно для нього тепер, коли-небудь стане близьким, зрозумілим, тільки от треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає істину.
У нас, в Росії, працюють поки дуже небагато. Величезна більшість тієї інтелігенції, яку я знаю, нічого не шукає, нічого не робить і до праці поки не здатна. Називають себе інтелігенцією, а прислузі говорять ти, з мужиками звертаються, як з тваринами, вчаться погано, серйозно нічого не читають, рівно нічого не роблять, про науки тільки говорять, у мистецтві розуміють мало.
Всі серйозні, у всіх суворі обличчя, всі говорять тільки про важливе, філософствують, а тим часом у всіх на очах робочі їдять огидно, сплять без подушок, по тридцяти, по сорока в одній кімнаті, скрізь клопи, сморід, сирість, моральна нечистота. .. І, очевидно, всі добрі розмови у нас для того тільки, щоб відвести очі собі та іншим “. Вихід чеховський герой бачить у тому, щоб своїм прикладом вказати іншим шлях до іншої, кращого життя. Він говорить нуворишеві Лопахину: “Дай мені хоч двісті тисяч, не візьму. Я вільна людина. І все, що так високо і дорого цінуєте ви всі, багаті та бідні, не має наді мною ані найменшої влади, ось як пух, який носиться по повітрю.
Я можу обходитися без вас, я можу проходити повз вас, я сильний і гордий. Людство йде до вищої правди, до вищого щастя, яке тільки можливо на землі, і я в перших рядах! “Петя Трофімов свято вірить, що або сам дійде до майбутньої світлої мети, або вкаже” іншим шлях, як дійти “. Він сподівається, що вдасться прокласти шлях у краще Майбутнє.
Тут вустами Трофімова говорить сам драматург. Чехов вважав, що інтелігенція повинна бути вільна від матеріальної залежності від можновладців і що їй слід вести народ до кращого майбутнього. З цим він пов’язував надії на оздоровлення російського суспільства. Відданий в останній чеховської п’єсі все одно символізував юність, поезію, батьківщину, що підноситься над пристрастями людськими.
Цікаво, що у своєму ялтинському саду Чехов серед інших дерев посадив і вишні. І з гордістю розповідав іншому російському письменнику А. І. Купріну: “Адже тут до мене був пустир. А я от прийшов і зробив з цієї дичини культурне, гарне місце… Чи знаєте, через триста-чотириста років вся земля звернеться до квітучий сад. І життя тоді буде незвичайно легка і зручна “.
Ось про таке життя і мріють Трофимов та Аня. І найбільш вірний шлях до неї – здійснити хоч одну добру справу, і для початку посадити хоча б одне дерево в новому саду, який повинен вирости на місці вирубуваного ділком Лопахін вишневого саду.