Ім’я Джона Мільтона (John Milton, 1608-1674), поета, мислителя й публіциста, що нерозривно связали свою долю з подіями великої англійської революції, по праву вважається символом найвищих досягнень літератури Англії XVII сторіччя. Його творчість зробила тривалий, глибокий вплив на розвиток європейської суспільної думки й літератури наступних епох
Мільтон народився в сім’ї заможного лондонського нотаріуса, близького до пуританських кіл. Батько поета, людина різнобічних інтересів, тонкий цінитель мистецтва, зумів дати синові блискуче утворення.
В 1629 р. він одержав ступінь бакалавра, а ще три роки через – магістра мистецтв. Наступні шість років парубок провів у маєток батька в Гортоне, цілком присвятивши себе поезії й науковим штудиям. Він у досконалості володів латинню й італійським, читав в оригіналі грецьких і давньоєврейських авторів, добре знав літературу античності, середньовіччя й Ренесансу
В 1638-1639 р. Мільтона відвідав Італію. Глибоке знання культури й мови країни сприяло зближенню поета з італійськими письменниками й ученими. Незабутнє враження
Мільтона подумував також про поїздку в Грецію, але вести про цивільну війну, що назрівала в Англії, спонукали його поспішити на батьківщину. “Я думав, – писав він пізніше, – що було б низько з моєї сторони безтурботно подорожувати за кордоном заради особистого інтелектуального розвитку в той час, як будинку мої співвітчизники боролися за волю”.
Перший період творчої діяльності Мільтона, що включає роки “навчання й мандрів”, збігається з передреволюційними десятиліттями (20-30-і роки). У цей період відбувається становлення поета, формуються його смаки й переконання. Мільтона пробує сили в ліричному й драматичному жанрах: пише вірші “на випадок”, урочисті елегії латинською мовою, сонети, вірші на релігійні Теми, невеликі п’єси-маски[29].
Головна особливість творчості молодого Мільтона – сполучення мотивів життєрадісної, барвистої поезії Відродження з пуританською серйозністю й дидактикою. У пуританізмі його залучають проповідь аскетизму, духовної стійкості, критика розбещеності двору й монархової сваволі. Однак вороже відношення пуритан до мистецтва й театру було чужо Мільтонові. У вірші “До Шекспіра” він славить геній великого драматурга, підкреслюючи тим самим свій духовний зв’язок з його спадщиною
Все написане Мільтоном за піввіку, при безсумнівній майстерності, мерхне поруч із його шедевром – поемою “Загублений рай”. Ще в студентські роки поет задумав створити епічний добуток, що прославило б Англію і її літературу. Спочатку він припускав оспівати в епосі легендарного короля Артура. Однак у пору запеклої боротьби проти монархії задум “Артуриади” став для нього неприйнятним
Сюжет “Загубленого раю”, як і двох пізніших добутків – “Повернутого раю” і “Борець^-борця-самсон-борця”, автор почерпнув з Біблії. Саме звертання Мільтона до джерела, з якого англійський народ запозичив “мову, страсті й ілюзії” для своєї буржуазної революції, було виконано глибокого змісту: в обстановці перемігшої реакції поет як би заявляв про те, що дух революції не вмер, що її ідеали живі й невигубні
Старозавітний міф про гріхопадіння перших людей, покладений в основу “Загубленого раю”, залучав письменників і до Мільтона. Цей же міф використали у своїх творах французький поет-протестант Дю Бартас, голландський автор Гуго Греций, знаменитий голландський письменник Йост ван ден Вондел. Всі вони тією чи іншою мірою вплинули на англійського поета
Але скільком би не був зобов’язаний Мільтон своїм попередникам, його велична епічна поема являла собою явище безперечно оригінальне: вона була породженням іншої епохи, інших історичних умов; іншими були й завдання, художні, моральні, соціальні, які ставив перед собою поет, іншим був його талант. “Загублений рай” підводив підсумки багаторічним роздумам автора про релігію й філософію, про долі батьківщини й людства, про шляхи його політичного й духовного вдосконалювання
Вражає насамперед космічна грандіозність поеми Мільтона. Драматичні події “Загубленого раю” розігруються на тлі неозорих просторів Всесвіту. Його тема – священна Історія, а герої – Бог, Диявол, Месія, Адам і Ева. Увесь світ і людська історія з’являються в епосі як арена багатовікової боротьби між Добром і Злом, як арена божественн і сатанинського почав.
Мільтона малює в поемі вражаючі сцени битв небесних легіонів і оспівує перемогу Бога над Дияволом, оповідає про гріхопадіння Адама й Еви й тимчасовому торжестві Сатани, пророчествует про прийдешній порятунок людей і важкому, але неухильному їхньому шляху до вдосконалювання. Так, скориставшись “мовою, страстями й ілюзіями, запозиченими зі Старого завіту”, він приходить до оптимістичного висновку про неминуче торжество Добра у світі, висновку, особливо актуальному в “злі дні” Реставрації
Задум Мільтона формально відповідав біблійній легенді, відповідно до якої марний позов Сатани з Богом повинна завершитися повною поразкою Сатани
Виконавцем благих приречень Володаря Світу виступає, у зображенні Мільтона, Бог-син. Герой з’являється в поемі у всіляких іпостасях: він – розгніваний Месія, що скидає заколотних ангелів у Пекло, воно – творець прекрасного миру, воно – заступник Людини перед Богом-батьком, і, нарешті, він – Богочеловек, син Бога й Людини, цар всесвіту. Кожне з діянь Бога-сина повинне виявити якусь нову грань його вигляду.
У ньому втілені певні моральні принципи, які були дороги поетові: покірність волі Бога-батька, нещадність до ворогів, милосердя до заблудшим, готовність до самопожертви. Відверта дидактична спрямованість образа, його схематизм і декларативний характер помітно знижують його художні вартості
Сатана – теж син Бога, але син, що обрав шлях зла, що повстав проти волі батька й тому знедолений. Духовну загибель ніколи прекрасного Люцифера-Сатани Мільтон традиційно пояснює його непомірною гординею. Гордість трактується поетом як невиправдане прагнення особистості порушити границі, установлені їй природою, піднятися вище відведеного їй місця у великому ланцюзі буття.
Гординя засліплює, підкоряє собі розум, і низинні страсті, що тоді звільнилися від оковів, поневолюють особистість, назавжди позбавляючи її волі й спокою. Сатані призначено носити в душі вічне пекло
Неутолимая спрага влади й жаль до полеглим по його провині ангелам, ненависть до Бога, спрага помсти й приступи каяття, заздрість до людей і жалість до них терзають змучену душу заколотного Диявола. Пекло – усюди. “Пекло – я сам”, – сповідається Сатана. По Мільтонові, осліплений гординею могутній розум Сатани приречений вічно служити пороку й руйнуванню. Розум Бога створює Мир і Людину, розум Сатани споруджує Пандемониум, винаходить артилерію, підказує йому, як спокусити перших людей
Зовсім очевидно, що в “Загубленому раї” Мільтон відповідно до релігійних ідеалів припускав оспівати покірність благому й милосердному Богу й засудити Сатану. Однак от уже протягом двохсот із зайвим років критики виявляють у поемі елементи, що явно заважають їй бути вираженням ортодоксальної релігійної точки зору. “Поема Мільтона, – писав Шеллі в “Захисті поезії”, – містить філософське спростування тих самих догматів, яким вона… повинна була служити головною опорою. Ніщо не може зрівнятися по моці й пишноті з образом Сатани в “Загубленому раї”…
Мільтона настільки спотворює загальноприйняті вірування (якщо це можна назвати перекручуванням), що не приписує своєму Богу ніякої моральної переваги над Сатаною”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)