Ще хлопцем Дмитро Павличко милувався чудовими краєвидами рідного села, яке мальовничо розкидало свої біленькі хатки з рясними садками.
Духмяні пахощі квітів, трав, розігрітої землі чарували підлітка, а барви і звуки, злиті в єдину ніжну мелодію, зачіпали в його душі потаємні струни. І народжувалися вірші, в яких оспівувалося все те, що було близьким серцю, що стало радістю і сенсом життя:
Там я знаю кожну стежку,
Кожен камінець.
Там узяв я пісню в серце
Із людських сердець.
Дмитро Павличко захоплювався доброзичливістю і
Хто б не йшов, хто б не їхав
По дорогах кременистих
Через прикарпатські села, –
Всіх вітають словом тут.
В поезії “У дитячому серці жила Україна” поет згадує материнські веселі і журні пісні, каже, що не раз йому довелось за “мужицьку”, тобто за українську мову, “ставати на коліна”. Павличко вчився в польській школі, де суворо забороняли українцям розмовляти рідною мовою. Але якими б покараннями не погрожували хлопцю, він все одне не відмовився від українського слова:
Наді мною ночами відплакала мати,
Я не зрікся ні мови, ні пісні її.
Навіть
Та не був ні хвилини в житті сиротою,
Бо вела мене далі Вкраїна моя.
Вся творчість Павличка є уславленням рідного народ, рідної матері-України.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)