“Мої пісні – над рікою часу калиновий міст, Я – закоханий в життя прочанин”. Б.-І.
Антонич Творча спадщина відомого українського поета Богдана-Ігоря Антонича є ще одним підтвердженням того, що справжній великий талант обов’язково реалізує усі можливості для того, щоб у найкоротший час пробитися через усі перепони і вийти на дорогу передових думок свого часу на той шлях, який нерозривно поєднає серце митця і серце його народу.
Перша збірка поезій Б.-І. Антонича була надрукована у 1931 році. У цей час молодий поет після багатьох
Перша книжка Антонича під назвою “Привітання життя” одразу ж привернула увагу прихильників української поезії і стала для автора головним екзаменом освоєння віршованої форми творчої діяльності. Поет завжди був переконаний у т ому, що для правильного сприйняття творчості читачем поезії необхідне гармонійне поєднання ритму, графічного зображення і мелодійності.
“Співають дні все менші, нерівні, піють до півночі півні, ости, осокори, рій, ос і ось вже осінь і о осінь інь нь”
Вірші у подібній формі зрозумілі далеко не
Та заслуга цього видатного поета не в тому, що він пише особливою мовою, а в тому, що цю мову він прагне поєднати з українським народом. Але у першій збірці Б.-І. Антонича “Привітання життя” можна знайти і багато поезій, написаних звичайною досконалою українською мовою і насичених патріотичним громадським змістом.
Проте, якщо уважно перечитати вірші збірки, в них можна знайти і протилежні твердження. Наприклад, людина, яку знає поет, нещаслива і майбутнє для неї – за високими горами. Ось у вірші “Об’явлення” він каже:
“У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі Заслуханий, задивлений поет – сліпий”.
Як бачимо, перша збірка повна суперечливих мотивів і вони – дзеркало душі автора. Думи про розділену на частки душу поета ми вбачаємо у збірці “Три перстені”:
“І світу ти не схопиш. Не вирвеш віршем корінь зла”.
Але минав час, змінювався оточуючий світ, набирало нових ознак політичне і суспільне життя, а разом з цим розвивався і Б.-І. Антонич, художник і майстер поетичного слова.
В одній із своїх поезій він написав:
“Я є рушниця, радістю набита, Якою вистрілю на честь життя”.
І це так, адже у житті кожної людини є найщасливіший день, коли просто так радієш сонцю, насолоджуєшся красою природи і вбираєш у себе свіжість повітря.
Оригінально автор розглядає і таку складну сторону життя суспільства, як релігію. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, поет вивчає їхні “мови”, тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи вільною і видющою. А українські літературні традиції Б.-І. Антонич продовжує у своїх поезіях про невмирущість усього живого, про яскравий і неповторний світ природи, про море і степи.
Про ці вірші він казав: “Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи”. Він застерігав:
“У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, у надро слово і у надро сонця”.
На думку поета криницею людського життя є не походження людини, а походження її духовної краси і сили. За його словами людському духові немає і не може бути краю. Вершиною поезії Б.-І. Антонича є збірка віршів “Зелена Євангелія”.
У віршах цієї книги поет робить глибокі філософські висновки – все повинно падати, гнити, нищитися, і тим самим ставати лоном для нового. Ці закони жорстокі, але справедливі і однакові для всіх, хто населяє землю. Ця книга переповнена слуховими і зоровими образами, які надають їй оригінальності.
Вірш “Концерт” з цієї книги нагадує нам: “Не Зевс, не Пан, не Голуб – Дух…”. І не тільки своєю проблематикою, але й особливим настроєм та унікальною системою образів вірш “Концерт” – це великий світ і для теслі, і для поета, а людина – це відбиття і листок тієї рослини, якою є всесвіт. Письменник приходить до філософської розв’язки:
“Не птах, не квіт, це грає зміс Це грають первні речей і дій, Музика суті, дно незглибле”.
Д. Павличко, осмислюючи творчість Богдана-Ігоря Антонича, писав у одній із статей: “З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть. Мине небагато часу, і в мисль про українську поезію ввійде ім’я закоханого в життя прочанина, творчість якого…” – це:
“Дубове листя, терези купців, цигани, щоденний гамір і щоночі вічні зорі. Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана за кожний зайвий день.
Жде ніч – суддя суворий”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)