У мене був друг. Так, був… Сьогодні спогади про нашу дружбу перетворилися на суцільний біль.
Та рана кровоточить, і вона, мабуть, ніколи не зцілиться.
А почалося все два роки тому. Ми навчалися в одному класі, спілкувалися, але не звертали одне на одного уваги. Та одного разу ми зібралися усім класом відсвяткувати Новий рік. І саме тоді ми потоваришували – я і мій хлопець.
Він грав на гітарі, я співала, і разом у нас якось добре виходило, усі це помітили. Якась ниточка простяглася між нами чи місточок проліг…
Відтоді ми завжди
Ми разом мріяли про майбутнє, про те, до яких вишів подамо документи, яку професію обере кожен із нас. У тому майбутньому ми бачили себе теж разом. Навіть однокласники вважали нас ідеальною парою і ніхто не мав сумніву, що після закінчення школи ми обов’язково одружимося.
Та сталося щось неймовірне…
Після Нового року
Вона знала багато цікавого, вміла вдало кинути дотепний жарт.
Минуло тижнів зо два… Одного дня я зі своїм другом збиралася вже, як завжди, йти разом додому. Та раптом він якось знітився і щось незрозуміле промимрив на кшталт: “Я сьогодні не можу, у мене справи… ” Я оторопіла.
Уперше за два роки я йшла додому сама і на серці в мене було тривожно. Того дня він навіть не зателефонував. Наступного дня ми побачились вже у школі.
Він, наче нічого й не сталося, привітався і побіг грати з хлопцями у футбол – була фізкультура.
Потім були вихідні… Якась німота пролягла між нами. Ми не бачились, не телефонували одне одному. А наступної неділі, йдучи до школи, я побачила їх разом.
Вони сміялися і голосно про щось розмовляли. У мені наче все скам’яніло…
У школі я намагалася піймати його погляд. Мої очі, мабуть, німо кричали: “Чому? Чому ти мене зрадив?” Та він уникав мене й нічого не пояснював. А потім якось з її уст я почула слова… про це знав тільки він.
Це було нашою таємницею. У моєму серці скипілася кров: “Хіба так можна? Це ж підлість!!!” Та найбільше мене вразило те, що в класі на це аж ніяк не відреагували, усі погодилися з тим, що сталося.
Навіть деякі його виправдовували: мовляв, йому ж це потрібно, адже він збирався подавати документи на факультет іноземних мов.
То що ж, за наших часів порядності вже не існує? Доцільність стала нормою моралі? А як людяність, чесність, довіра одне до одного?
Мені дуже боляче. Але я навіть вдячна долі, що так сталося. Що раніше, то краще. Проте, попри все, я вірю що не всі такі і не завжди все відбувається саме так.
Я вірю, що знайду своє щастя і все у мене буде добре.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)