Всі чорна та Чорна річка… Усе світлішай моя пам’ять про те, Хто пішов, щоб у поезії вічно Залишатися у вінці золотом.
Е. Нефедов
Щороку шостого червня на Псковщині, із всіх кінців з’їжджаються поети, письменники, діячі літератури й мистецтва, всі, кому дорога поезія. У цей день на землі великого російського поета проходить пушкінське свято. Люди йдуть у гості до живого Пушкіна – найбільшому поетові. Це ім’я зрозуміло на будь-якій мові.
Увесь світ благого змінює голови перед творчим подвигом поета, відчуваючи його своїм
Це ж день народження Пушкіна! Він дав нам всю російську літературу, всю!” Вивчаючи поезію й прозу Пушкіна, ми невпинно захоплюємося своєрідністю й неповторністю художнього миру, створеного поетом. І кожний з нас
Чому ж усе, що пов’язане з ім’ям великого поета, нескінченно дорого кожній людині? Чому з такою любов’ю ушановують Пушкіна мільйони? Уперше почувши рядка: Поки свободою горимо, Поки серця для честі живі,
Мій друг, вітчизні присвятимо Душі прекрасні пориви! – ми повторюємо ці слова, і вони стають першою клятвою вірності Батьківщині, її безсмертної поезії, що вміє підняти людину на вершину подвигу. О. С. Пушкін – родоначальник однієї з найбільших літератур миру, засновник російського реалізму з його передовими традиціями. Він створив класичну російську літературну мову. По вираженню М. В. Гоголя, “при імені Пушкіна негайно осіняє думка про російського національного поета…” Російській землі потрібний був такий поет як розрада за всі втрати й негоди, за всі потрясіння, які обрушила на неї історія – від Батия до Наполеона. Він був потрібний їй як свято перемоги, як вищий зліт народної самосвідомості.
Поезія Пушкіна, з її почуттям волі й незалежності, з почуттям достоїнства й шляхетності, лягла в основу нашої моральності. Всією своєю творчістю, своїм життєвим поводженням, своїм моральним кодексом Пушкін – наш сучасник, наш друг, учитель. Безмежно й віддано люблячи свій народ, Пушкіна відкрив рідну землю в її неповторній красі. Адже сам він був найбільшим патріотом.
Ми вдячні йому за те, що поезія його вчить нас любити Вітчизну, любити глибоко й незмінно. І в тисячний разів дивуючись чуду рідної природи, ми не зауважуємо вже, що дивимося на неї пушкінськими очами, мислимо образами, порівняннями, які вперше спалахнули в його кристальних віршах. Приходить золота осінь, і ми подумки повторюємо:
Сумовита пора! Очей краса, Приємна мені твоя прощальна врода…
Сніжним зимовим ранком згадуємо:
Прийшла, розсипалася жмутами, Зависла на суках дубів,
Лягла хвилястими килимами Серед полів, навколо пагорбів.
Ідуть роки… Ми стаємо доросліше, і нам відкриваються у творчості Пушкіна такі глибини, такі краси, про які раніше й не підозрювали, знову й знову ми знаходимо щось нове, невідоме. У кожного віку свій Пушкін. Він завжди виявляється поруч.
Його творчість виникає перед нами в самих різних життєвих ситуаціях. Не про чи наш час ці слова: Якщо життя тебе обдурить, Не засмучуйся, не гнівайся! У день зневіри упокорся: День веселощі, вір, настане.
Вийшов, начебто сам поет нас заспокоює. Пушкіна й сьогодні вчить нас сміливості, учить не боятися перед небезпекою, мужньо переборювати труднощі. Він, звичайно, був прав, коли писав: І довго буду тим люб’язний я народу, Що почуття добрі я лірою будив…
Добрі почуття поета особливо виразно звучать у його любовній і дружній ліриці:
Я вас любив: любов ще, бути може,
У душі моєї згасла не зовсім;
Але нехай вона вас більше не тривожить,
Я не хочу засмучувати вас нічим.
Хіба можна чистіше, людяніше, мудріше сказати про нерозділену любов? А хіба є людина, який би її не пережив? Найясніші, добрі й найблагородніші почуття Пушкіна стають прикладом, якому ми випливаємо. У Пушкіна немає віку. З ним юність нашого часу.
Ми з поетом, коли він ненавидить і любить, сумує й сміється, ми з Пушкіним у всьому: у його бешкетництві, ніжності, непохитності.
Пушкіна робить нас сильніше, впевненіше в захисті добра й розуму, людського достоїнства, волі. Він робить нас сильними тому, що вчить любити Батьківщину, її історію, її славу. Давно пішла в минуле епоха, у якій жив і затворів поет.
Але варто взяти книгу, і все оживає: і Тетяна, що пише при свічі свій лист, і Борис, що метається, Годунов, і Орися Родіонівна, що дрімає у віконця зі своїм веретеном, і сам поет, що відтворив все це, що вклав у свої добутки талант, душу, совість.
Пушкіна сучасний і сьогодні. І буде сучасний завтра й завжди! Закінчити твір хочу словами В. Г. Бєлінського: “Пушкін належить до вічно живучим і явищ, що рухаються, що не зупиняється на тій крапці, на якій застала їхня смерть, але що продовжує розвиватися у свідомості суспільства. Кожна епоха вимовляє про їх своє судження, і як би ні вірно зрозуміла вона їх, але завжди залишить наступної за нею епосі сказати що-небудь нове й більше вірне”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)