Поет мріяв бути “на все життя з лугами, з берегами, із травами, із зорями в воді”, бо хороше й легко йому тільки “між в труді людей живих”. Народна мораль прищеплена була йому піснею й казкою, небом і вітром дніпровим, батьківською наукою й маминою ласкою.
Поет виступає від імені природи, ніби розчиняється в ній.
“Я волошка, споконвік волошка,
Я земну енергію несу”.
Філософське споглядання природи, її невблаганних і мудрих законів приводить поета до потреби творення новітніх заповідей любові : “Збирайтеся, мудрі,
Спальвав поет власне серце, бо почував свій борг перед минулим і майбутнім, перед усім на світі – чорним хлібом і низенькою батьківською хатою, ручаєм і сосною, щастям закоханих.
Поспішає Андрій Малишко сплатити якнайшвидше цей борг.
Ліричний герой не підводить підсумки життя й навіть не озирається на перейдене. Він весь – порив у майбутнє, у творчість, у працю.
Поетичну працю Малишко ототожнює з працею середньовічного скульптора, у чиєму розпорядженні були молот і дві руки, якими мусить й він втілити в камені свій творчий задум. І мертвий камінь піддається людській волі, як піддаються волі поета звичайні слова, з яких проростає поезія.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)