Внаслідок об’єднання окремих східнослов’янських племен в середині IX ст. виникла могутня Давньоруська держава з центром у місті Києві. У ті часи високого розвитку набули різні. ремесла, архітектура, живопис, музика, з’явилися печатки театрального мистецтва. Багатою була усна народна творчість, яка стала основою писемної літератури.
Наші далекі предки розмовляли, а згодом і писали давньоруською мовою, яка протягом VI – X ст. складалася на основі племенних говорів.
Щоб зміцнити єдність держави, князь Володимир Святославич у
Введення християнства мало велике значення для економічного й культурного розвитку Київської Русі. Воно сприяло розширенню і. зміцненню її зв’язків з іншими країнами, піднесенню рівня освіти, мистецтва, літератури.
Відомо, що вже за князя Володимира почали виникати школи “ученія книжного”,
Поряд з давньоруською мовою літературною стала й церковнослов’янська (староболгарська), якою були писані релігійні твори – “Євангеліє”, “Псалтир”, “Часослов” та інші.
Книги в той час коштували дуже дорого. Писалися вони на пергаменті – спеціально вичиненій шкірі ягнят, телят, козенят. За п’ятдесят аркушів пергаменту потрібно було заплатити стільки, як за двох коней (папір у Європі з’явився лише в другій половині XIV ст).
Процес переписування був дуже складний і повільний, бо кожна буква виписувалася окремо, а початкові букви кожного розділу (ініціали) вимальовувалися у вигляді птахів, звірів, будинків тощо.
Сторінки рукописних книг прикрашалися різними малюнками, оправи оковувалися сріблом, в яке вставлялося коштовне каміння, золоті платівки, емаль. Замовити писцям таку книгу могли тільки заможні люди. Проте в багатьох монастирях, при княжих дворах та церквах були вже багаті бібліотеки.
З давніх-давен східні слов’яни. вели постійні війни з сусідніми державами, які нападали на руські землі. В XI – XII ст. південними сусідами Русі були половці, які прийшли з глибин Азії. їхні численні орди, племена та міжплеменні об’єднання займали велику територію від Волги до Дніпра, від Чорного та Азовського морів до смуги лісостепу.
У мирний &;#8216;час половці й східні слов’яни ніколи не ворогували. Кожний на своїй землі випасав худобу, вирощував урожаї, займався ремеслами та &;#8216;полюванням, вів торгівлю з сусідніми племенами., Розбрат породжувала &;#8216;загарбницька політика панівної верхівки.
Половецькі хани зі своїми військами нападали на сусідні країни. Набігаючи на руські князівства, половці грабували, палили, руйнували міста й поселення, вбивали старих і малих, а молодь забирали в полон. Щоб попередити набіги половців, руські князі також робили. походи &;#8216;на їхні землі.
Між самими руськими князями не завжди &;#8216;була згода. .Дедалі частіше спалахували міжусобні війни. Єдина держава поступово розпалася на півтора десятка самостійних князівств. Об’єднуючись у групи, князі нападали один на одного, щоб збільшити свої володіння та “багатства.
Це призводило до кровопролитних сутичок, в яких гинули тисячі єдинокровних русичів – як воїнів, так і мирних трудівників міст і поселень.
Якби всі руські землі спільними силами оборонялися від агресивних сусідів, то завжди б перемагали їх. Проте деякі князі воліли діяти поодинці, що часто призводило до поразки русичів.
З перекладних книг на Русі великою популярністю користувалися хроніки, в яких у часовій послідовності розповідалося про події громадського та побутового характеру. За зразком цих хронік руські вчені монахи почали й самі робити записи про важливі події, свідками яких вони &;#8216;були або чули про них. Відомості про героїчне минуле Русі часто бралися із народних переказів, пісень, легенд тощо.
Пізніше ці записи були зведені &;#8216;в окрему рукописну книжку, що звалася л і т – о п и-с ом.
Наприкінці &;#8216;30-х – на початку 40-х років XI ст. завершено найдавніше літописне зведення. Починалося воно розповіддю про легендарних засновників Києва – братів Кия, Щека, Хо-рива та їхню сестру Либідь. Однак у цьому зведенні ще не
Вказувалося, в які роки відбувалися події.
Близько 1073 року найдавніше літописне зведення переробив монах Києво-Печерського монастиря Никон, який славився своєю вченістю і мудрістю. Він увів до нього багато нових оповідань про давні й новітні події, розмістив їх у хронологічному порядку, зазначивши роки. Після його смерті літописання продовжували інші письменні монахи.
На початку XII ст. за князювання Володимира Мономаха на основі попередніх зведень монах того ж монастиря Нестор створив “Повість минулих літ”, довівши записи до 1113 року. У первісному вигляді цей літопис до нас не дійшов – він зберігся в кількох копіях (списках) пізнішого часу (Лаврен-тіївському, Іпатському, Сильвестрівському та інших). У них чимало перероблених1 і доданих статей. Усіх таких списків “Повісті”, зроблених у ХІТ – XVIII ст., дійшло до нас понад двісті. Виклад у них починається легендою про всесвітній потоп, потім розповідається про. походження слов’ян, їх розселення, заснування Києва тощо.
Хронологічний виклад ведеться від 852 року.
“Повість минулих літ” поширилася по всій Русі: нею починаються всі літописи, які виникли’ пізніше в монастирях або при княжих дворах інших міст – Галича, Новгорода, Твері. Такі літописи відтворювали події, що відбувалися в цих князівствах.
У всіх літописах є й дуже – стислі записи, й докладні, в яких ширше розповідається про> важливі суспільні події, обставини, характеризуються історичні особи, наводяться їхні висловлювання. Такі оповідання написані образно, емоційно, жвавою мовою, тому літописи є пам’яткою не лише історії, а й художньої літератури.
1. Розкажіть про літописи: їх виникнення, найважливіші списки, зміст і форму записів. Чому давньоруські літописи вважаються пам’ятками, і художньої літератури?
2. Які літописні оповідання ви знаєте? Перекажіть їх зміст.