Україна, яка вона недоторкана, велична і гарна, як багато почуттів вкладено у цей образ відомими українськими поетами. Чого тільки не винесла на своїх плечах наша багатостраждальна країна! І скільки б не існував наш народ, стільки і знаходилися талановиті митці, які жертвували собою заради щастя своєї Батьківщини. Одним з них був і В. Симоненко, поет-шістдесятник, для якого рідна земля була і милою ненькою, і богинею, яка дала наснагу і крила для творчого злету. Поет був переконаний, що його особливе щастя – у відданості Батьківщині:
“Коли
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!
Пише В Симоненко у вірші “Україні”.
В. Симоненка, як і А. Малишка, рідна земля поїла живлющими соками, сповнювала почуттям поборників української культури і патріотів. Для цих поетів вітчизна і мати були синонімами синівської любові і ніжності: “Можна вибрати друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати,
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину”.
Можна з впевненістю сказати, що ці рядки з поезії В. Симоненка стали найвідомішими
Любов В. Симоненка до рідної України – це щире відчуття митця, який дивиться на світ з вірою у силу свого народу і вірить у його краще майбутнє.
“Народ мій є!
Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників-заброд”.
Поетичні шедеври В. Симоненка – ніби фрагменти головної і єдиної думи про визволення і розквіт українського народу, про готовність до самопожертви і синівську відданість Батьківщині.
Саме ця дума усе життя супроводжувала і іншого українського поета – А. Малишко. Коли читаєш його поезії, одразу в уяві постає образ України, образ рідної землі, яка була і ненькою, і колискою, і помічницею, і розрадницею. Стає зрозумілим, що поет належав до людей, безмежно відданих і люблячих свою Батьківщину.
Адже уся поетична творчість А. Малишко – це гімн вдячності рідній країні, образ якої посідає у його поезіях найвизначніше і найпочесніше місце.
З під пера А. Малишко лилося “пісенне золото”, виходили справжні поетичні перлини, які возвеличували і прославляли Україну. Поет дуже добре розумів незрівняну красу рідної землі і писав про неї з глибокою синівською вдячністю:
“Ти мене з дитинства підіймала,
Хліб дала з піснями солов’я,
Відвела доріг мені немало,
Земле, зореносице моя”.
Поет стверджує, що для людини і патріота рідна земля є найголовнішим у світі. А. Малишко був і залишається вдячним і вірним сином України. Він не забував про рідну землю у хвилини горя і радощів, завжди хотів бачити її вільною і щасливою.
Заради цього поет не шкодував ані сил, ані життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)