Іноді говорять, що нам не варто пишатися перемогою у Великій Вітчизняній війні. Мов, вона була несправедливої не тільки з боку Німеччини, але й Радянського Союзу. Що ж, імовірно, у цьому історики праві. Але коли задумаєшся: “А яка вона взагалі, справедлива війна?”, – вагаєшся з відповіддю.
Убивство й насильство завжди залишаються вбивством і насильством, навіть якщо викликані шляхетними намірами. А з іншого боку, хіба народ і уряд завжди те саме? Виходить, не всі так просто й виразно.
Ясніше зрозуміти проблему мені допомогли думки
Романіста захоплює почуття патріотизму російських людей, які не міркуючи про правила, ні про причини й наслідки війни, просто “усім миром налягли на француза”.
Які почуття ними володіли? Згадаємо слова Андрія Болконского перед Бородінською битвою: “Французи розорили мій будинок і йдуть розорити Москву, і образили й ображають мене всяку
Вони любили свою країну, а ворог бомбив і палив її, рвав танками, тисячами вбивав солдатів і мирних жителів! Народне почуття було обурено, як і сто тридцять років тому, і не розбирало тонкостей філософії. Як древній князь, люди сказали: “Хто до нас із мечем прийде, той від меча й загине!”
Так, були люди в наш час, Могутнє, лихе плем’я, Богатирі – не ви Погана їм дісталася частка, Деякі повернулися з поля… М. Ю. Лермонтов
Тому-Те мені здається, що перемогою пишатися треба. Не тим, звичайно, що поставили під свій контроль пів^-європи, і не тим, що використовували неї для зміцнення влади Сталіна. А тим, що в наших громадянах виявилися дивні сили, стійкість, мужність, відвага, патріотизм
Війну як явище засуджують усе. Але, напевно, і через сотні років наших нащадків будуть захоплювати легендарні подвиги Гастелло, Талалихіна, Мересьева, Паникахи, Матросова, багатьох інших. Адже й ми сьогодні не можемо без хвилювання читати про неймовірну мужність древнього римлялина Муция Сцеволи, що, щоб показати ворогам силу духу свого народу, спалив без стогону свою руку.
А хіба не гідні пам’яті триста спартанців на чолі із царем Леонідом, що встали на смерть проти перських полчищ у Фермопильском проході?
Звичайно, воюють не одні тільки герої. У Великій Вітчизняній війні взяли участь не тисячі, багато мільйонів людей. Серед них було чимало й тих, хто смалодушничал, не витримав, розгубився.
Але адже й було отчого! Влада їх зрадила, кинула в пекло, прирекла на ганьбу й смерть. Цих людей, без вини винних, мені по-людськи шкода. Жорстокий уряд, на жаль, оголосило їх “трусами й панікерами”, “ворогами народу”, “зрадниками”, звалило на них свої прорахунки й помилки. Говорять, що війну ми виграли за допомогою репресій і загороджувальних загонів, які стояли з кулеметами за лінією фронту.
Так, з пісні слова не викинеш… Минулого й штрафбати, і розстріли, і заградотряди, і багато чого іншого. Але не будь масового героїзму, патріотизму, самопожертви, непохитної мужності й готовності все перетерпіти заради перемоги мільйонів бійців і робітників – ніякі суворі заходи не допомогли би.
Сьогодні ветеранів залишилося дуже мало. І їм важко, тому що про їх, старих, слабко піклуються. Але все-таки про їх пам’ятають, нагороджують, ушановують. Зате зовсім уже мало згадують мертвих, чиї кості розкидані по безкрайніх просторах.
Багато хто так і не мають могили. Інші закопані в нікому не відомому місці. Мій дід похований у братській могилі десь у Литві. Батьки все збиралися поїхати, пошукати її.
Так тепер уже, напевно, не зуміють. Закордон… Може бути, я, коли стану дорослим…
Треба б віддати людський борг всім тим, хто склав свою голову у Велику Вітчизняну…
Війна завжди несправедлива, особливо до тих, хто загинув. Але подвиг їх пам’ятати треба. “Згадаємо всіх поіменно, серцем згадаємо своїм. Це потрібно не мертвим. Це треба живим…”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)